ПРОЩАННЯ

Вампіри мчали ніччю в повній тиші. Люди випереджали їх, але запах поту й крові показував, що відстань швидко скорочується.

Франц Леопольд наблизився до очільника клану Носферас:
— Я знаю, куди вони пішли. Вони живуть неподалік тієї шахти, де ми знайшли спалених.

Граф кивнув.
— Там більше нікого не вб’ють. Ми подбали про це.

Він пришвидшив крок, але Францу Леопольду не важко було триматися поряд. Як і Лучіано, глава родини не був швидким бігуном. Вони дісталися будинку й увірвалися до передпокою. Сходи вели нагору, де містилися дві кімнати мисливців на вампірів. Вампіри ввічливо пропустили свого ватажка. Той відчинив двері й ступив усередину.

— Ви збираєтесь виїхати? — спокійно спитав він у дівчини, яка застигла з роззявленим ротом.

Страх огорнув її, мов хмарою задушливих парфумів. Потім обличчя набуло впертого виразу.
— Так, ми залишаємо Рим. І мали зробити це набагато раніше!

Погляд графа зупинився на чоловікові — колишньому мисливцеві, в чиїх руках загинули щонайменше півдюжини вампірів.
— Так, це було б краще для всіх. І особливо — для вашого здоров’я.

Латона кинула короткий погляд на кремезного, низького вампіра, що, схоже, був головним, а тоді — на його супутників. Серед них вона впізнала темноволосого юнака нереальної вроди — того, що напав на неї разом із вовком. Решта були чужі, серйозні, відсторонені. Хтось виглядав загрозливо, інші — байдужно.
І раптом вона побачила знайомі блакитні очі. Її серце підскочило. Малколм!
Він стояв на сходовому майданчику поруч із широкоплечим вампіром і дивився просто на неї. Мить тривала, як вічність.

На мить у неї спалахнула безумна надія — що він кинеться в кімнату, схопить її і втече разом із нею. Але ватажок вампірів підійшов і закрив їй огляд своїм тілом.
Від нього тхнуло тлінням. Він нахилився ближче й глибоко вдихнув її запах, потім різко відірвав шматок рукава. Латона скрикнула від жаху.
Надія, що дядько прийде на допомогу, теж розтанула. Кармело сидів, мов закам’янілий.

І раптом його погляд прояснів. Він підвівся.
— Отже, ви прийшли за помстою. Тепер, коли мій меч зламаний, а пастки знищені. У мене вже нічого немає, щоб протистояти вам. Я занадто часто випробовував долю.

Вампір підійшов і вищирив ікла. Латона безсило опустилася у крісло. Той схопив Кармело за руку й підтягнув ближче.
— Так, ви обоє заслуговуєте смерті… або вічного прокляття. Але в цьому місті вже й так забагато трупів, а ще один — може накликати на нас біду. Не тіштеся завчасно!

Він відірвав клапоть тканини від рукава Кармело, понюхав обидва шматки.
— Тепер ми знаємо ваш запах. І ніколи не забудемо його. Посмійте лише знову з’явитися в цьому місті — ми знайдемо вас і зробимо нашими рабами навіки. Заберіть їх!

Сильні руки схопили Латону й Кармело, тягнучи до виходу. На мить поруч із нею з’явився Малколм. Його рука ледь торкнулася її руки.
— Не пручайся, — прошепотів він.
Його погляд був сповнений жалю. Він не допоможе. Не зможе.

— Куди ви нас ведете? — спитала Латона, стискаючи сумку біля грудей.
— На початок вашої довгої подорожі, — відповів ватажок. — Радійте — їхатимете потягом. Так далеко, як тільки простягаються рейки!

Він махнув супутникам:
— Слідкуйте, щоб вони не зійшли, поки не дістануться кінця шляху.

Латона востаннє обернулась до Малколма. Він провів пальцем по губах і схилив голову на прощання. Потім її повели. Малколм зник у темряві.

---

Вампіри рушили назад. Біля воріт Золотого дому вони зустріли двох слуг, яких граф послав за кардиналом. Але від самого кардинала — жодного сліду.

— То що ви можете мені сказати? — спитав Клаудіо, коли вони пройшли у двір.

— Ми швидко наздогнали його, — відповів один. — Він біг до Тибру. Ми йшли за ним, дозволяючи відчути себе загнаним. Біля мосту Святого Ангела він піднявся на парапет. Його нога заплуталась у мантії.

— І він упав? — уточнив граф.

Слуги знизали плечима.
— Сам вибір зробив. Води Тибру прийняли його. Тіло спливе, коли душа залишить його.

Граф кивнув і звільнив усіх. Коли останній вампір зник у глибині дому, Клаудіо опустив плечі.
— Можливо, так навіть краще, — прошепотів він. — Як би я міг щовечора дивитися йому в очі, не відчуваючи гніву?

— Франц Леопольд! — гукнув він. — Іди відпочинь. На сьогодні ми пережили більш ніж достатньо.

Навіть не глянувши назад, граф пішов.

Він увійшов у кімнату старого Джузеппе. Слуга саме вкладав останки у розкішний мармуровий саркофаг. Клаудіо відсунув важку плиту й притулив її до стіни.

Спершись руками на край саркофага, граф Клаудіо мовчки стояв і дивився на оксамитові подушки, посеред яких лежав колишній глава клану, його дід і наставник.
Слуга постарався приховати всі сліди убивства. Він надів на старця Джузеппе нову сорочку з рюшами й високим коміром, що прикривали рани, — так, що здавалося, наче його голова все ще на місці.
Та розклад уже почався. І навіть у тьмяному світлі однієї лампи це було видно. Шкіра відходила, перетворюючись на попіл. Клаудіо знав: те саме відбувається і всередині. До ранку від Джузеппе ді Носфераса — чистокровного вампіра — залишаться лише одяг і купка пилу.

Граф зітхнув. У цю мить йому не треба було тримати обличчя самовпевненого правителя. Він міг дозволити собі скорботу й розпач.

— Навіщо?.. Навіщо ти це зробив?..

Слова відбились луною від кам’яних стін — колишніх володінь старійшини клану. Хто тепер оселиться тут після нього?
Дивні думки завжди приходять тоді, коли хочеш позбутися болю.

— І немає жодного виправдання! — вигукнув він, втупившись у спотворене тіло.
На червоні подушки впала жменя попелу.

— Чому ти не поговорив зі мною? Бо знав — я ніколи б не схвалив цього плану?
Немає нічого, нічого у цьому світі, що могло б виправдати зраду! Як довго ти переконував себе, що все це — для добра сім’ї?
На твоїх руках — кров Носферасів. Не на руках кардинала, не на руках мисливця — на твоїх!
І ти мусив заплатити.
Невже ти справді довіряв їм? Вірив, що між Церквою й такими, як ми, можливий союз?
Дурень… старий, наївний дурень, чий час минув.