КІНЕЦЬ ОРДЕНУ

— Вам щось іще потрібно, Святійший Отче?

Пій ІХ мовчки похитав головою.

— Пробачте, що кажу це, але ви сьогодні виглядаєте виснаженим. Вам би лягти відпочити. Що б ви не хотіли написати — це можна буде зробити завтра зранку.

Папа ледь усміхнувся камерленго своєю втомленою усмішкою.
Для нього не буде завтра — принаймні, не в цьому світі.
А яким буде світ там, по інший бік?
Чи пробачить йому Бог за сліпоту?
Адже він здогадувався, що чиниться щось нечестиве, але заплющував очі, не бажаючи знати правду. Бажання повернути Святій Церкві колишню владу й значення затуманило і розум, і зір. Тепер йому лишалося лише віддати себе в руки Вищого Судді й сподіватися на милість.

— Я допишу цього листа, а тоді ляжу. Можете йти, мені більше нічого не треба.

Секретар уклонився й тихо зачинив двері. Коли його кроки стихли у коридорі, Пій ІХ вмочив сталеве перо в чорнило й продовжив писати.

«Я, Папа Пій ІХ, з Божої милості, висловлюю своє останнє і наполегливе прохання:
не ховайте моє тіло у соборі святого Петра поруч із моїми попередниками на престолі Апостола.
Не висікайте мій портрет на мармуровій плиті, немов я був володарем на троні!
Поховайте мене зі скромністю — у базиліці Сан-Лоренцо-фуорі-ле-Мура,
бо я лише бідний грішник, відданий Божій милості,
і моє місце — поруч із народом, на цвинтарі Кампо Верано».
 

Він поставив під листом свій підпис і притис печатку персня до м’якого воску. Потім Папа підвівся і, хитаючись, рушив до спальні. Не знімаючи одягу, ліг просто поверх покривала й склав руки на грудях.
Ще до того, як дзвони Святого Петра пробили північ, Папа Пій ІХ помер.

Бібліотекар, тримаючи Лучіано мертвою хваткою, мчав крізь ніч. Будь-які спроби хлопця протестувати були марними. Думки юного вампіра плутались. Що задумав Леандро?
Він повернув голову й побачив напівзруйновані стіни й колони — знайомі. Невже Леандро справді ніс його додому? Вони перетнули Палатин, спустилися до Колізею й швидше, ніж Лучіано встиг усвідомити, дісталися пагорба, під яким ховався Золотий Дім.
На подив хлопця, Леандро звернув не до головних воріт, а до кам’яного отвору між кущами, що спускався під землю. Бібліотекар відчинив люк і стрибнув униз — у приміщення на глибині трьох або чотирьох метрів. Лише тоді він розтиснув руки, і Лучіано впав. Перекотившись у повітрі, хлопець приземлився на всі чотири, мов кішка.

— Прокляття, що все це означає? — вигукнув Лучіано.

Леандро мовчав і, здавалося, навіть не збирався відповідати. Швидким кроком він рушив до дверей. Неужели він хотів його замкнути? Лучіано підскочив і кинувся за ним:

— Ей! Я з тобою розмовляю! Що це все має значити? Що ти збираєшся зі мною зробити?

Він пірнув у двері слідом — і з подивом побачив знайомі полиці. Це була бібліотека. Очевидно, потаємний хід, про який знав лише сам бібліотекар.
Лучіано схопив його за сюртук. Леандро нарешті зиркнув на нього зверху вниз — так, ніби дивився на настирливу комаху.

— Замовкни, — сказав він низьким, загрозливим тоном. — Я витягнув тебе лише тому, що ти — Носферас, і бо цього хотів старий. Хоча, як на мене, ти заслуговуєш на порку за те, що сунув ніс, куди не слід!

— Не стосується мене?! — вибухнув Лучіано. — Те, що ви продаєте наших братів цим мисливцям, — це не стосується мене?! Ви ж посилаєте їх на смерть!

— Це були зайві для клану. Порушники спокою, старі, час яких минув. Не така вже велика втрата для сім’ї, що прагне сили й єдності.

— І це ти вирішуєш, хто зайвий?!

— Це вирішував старий Джузеппе, — холодно відповів Леандро. — Я б вибрав іще декого, та довелося підкоритися його волі.

— Він наказав рятувати всіх! — вигукнув хлопець.

На обличчі бібліотекаря промайнуло зневажливе презирство.

— Усіх? Тих бездарних відродків, з якими ми воювали поколіннями? Чому я маю їх рятувати, якщо вони самі кинулись на погибель? Я ніколи не підтримував ідеї приймати чужаків до Золотого Дому. І, можливо, добре, що цієї ночі вони самі знищили себе.

— Тому що, на відміну від тебе, старий розумів — усі ми разом є майбутнім! І це єдиний шанс для вампірів вижити перед людьми!

Леандро байдуже знизав плечима.

— Я знаю, що думає граф. Наші погляди різняться. Старий підтримував онука, а я — ні. Мені не завадило б бачити на чолі сім’ї іншу людину.

— Але ти всього лише нечистокровний, — прошипів Лучіано.

Кулак Леандро злетів угору. Лучіано встиг ухилитись від першого удару, але другий відкинув його назад. Хлопець гепнувся спиною об книжкову шафу. Коли підвівся — Леандро вже зник, а двері зачинилися.

Лучіано роздратовано обтрусив пил із рукавів. Цього він так не лишить. Навіть якщо зараз це все, що він може зробити.

---

Аліса, Іві та Франц Леопольд поверталися до Золотого Дому. Вони вже не бігли — плента́лись. Іві раз по раз озиралася: дошка, якою вона заклинила двері, все ще трималася.

Коли вони дісталися підніжжя Палатину, назустріч вийшла дюжина постатей. Вампіри рухались швидше за людей — без жодного тепла в аурі.
Попереду біг граф Клаудіо. Задиханий, розчервонілий, він схопив Іві за руку:

— Що тут сталося? Невже вам ніколи не стає розуму?

Іві смикнула руку.

— Що вам уже відомо, графе?

— Ми були на святі в Боргезе, коли нечистокровний Хіндрік примчав за нами. Він розповів, що знайшов Таммо й Джоанн у саркофазі, ледве живих. Діти белькотіли щось про небезпеку, смерть і про вас!

Він задихано озирнувся — запах крові вже відчули всі.

— На жаль, вони нічого не перебільшили, — сказала Іві. — Старий Джузеппе, певно, вже без серця й голови лежить у підземеллі під старим домом.

— Це був змовницький шабаш людей у червоних масках, — додав Франц Леопольд. — Серед них були мисливці на вампірів.

Погляди всіх звернулись до Аліси. Її одяг був розірваний і просяк кров’ю.
Хіндрік кинувся до неї, став на коліна, розсунув краєчки тканини.