СВЯТИЛИЩЕ-МІТРЕУМ ВЕЛИКОГО ЦИРКУ

— Добрий вечір, ваша святість. Є новини від уряду і з королівського палацу!

Кардинал увірвався до покою й широким кроком попрямував просто до Папи. В очах його блищала гарячкова лихоманка, і Пій ІХ розгубився, бо рідко бачив його в такому стані.

— Сідайте й розповідайте, що сталося, — сказав Папа, показавши тремтячою рукою на стілець біля письмового столу.

Кардинал нахилився вперед.
— Ви погано спали, святійший отче?
Пій ІХ заперечливо похитав головою.
— Навпаки. Останні кілька ночей я не прокидався жодного разу.
— Та виглядаєте ви, дозвольте зауважити, недобре.
— Я старий і почуваюся відповідно. Господь створив світ таким, і це добре.

Кардинал різко підхопився, немов ошпарений. На його обличчі з’явився вираз жаху.
— Ваша святість, — вигукнув він майже пошепки, — ви зняли намисто з рубінами, яке я вам дав?
Папа кивнув.
— Так, ще кілька днів тому. Мабуть, у старості люди впадають у дитинство, але воно мені стало огидним.

Кардинал знову опустився на стілець.
— Як ви могли? Я ж благав вас ніколи не знімати його! Не дивно, що знову проявилися згубні ознаки віку.
— Анджело, про що ви говорите? Лише Бог дає життя і лише Він його забирає, коли забажає. Невже ви справді вірите у магічні амулети й камінці? Погано, що простий люд досі не може позбутися цих забобонів і дурниць.

— Це не єресь, ваша святість! Тут задіяні стародавні сили — темні й злі, але їх можна використати навіть у наш час!

Обличчя Папи потьмяніло.
— Ви говорите про демонічних істот, які, на вашу думку, пробудилися під час розкопок Колізею?
— Саме так! — вигукнув кардинал. — Я знайшов спосіб боротися зі злом — його ж зброєю! Невже ви справді вірили, що всі ті смерті серед прибічників короля й у самому уряді — просто випадковість? Що це рука Божа карає ворогів Церкви? О ні! Ми примусили демонів темряви служити нам задля досягнення святої мети. А потім знищимо їх — на славу Господа!

Він говорив із фанатичним запалом, а щоки Папи зблідли до попелястого кольору. Пій перехрестився.
— Нехай Господь збереже вашу бідну душу й поверне її на праведний шлях.
— Ми і є на праведному шляху! — закричав кардинал, хапаючи Папу за плече. — Ми творимо Імперію Бога на землі, в Італії! І Він погляне на неї з благословенням!
— О, осліплені душі, — прошепотів Пій ІХ. — Повернись і покайся, доки не пізно.

Погляд кардинала впав на великі підлогові годинники в кутку.
— Так, пізно. Мені треба йти, дати розпорядження. Надіньте знову те намисто, благаю вас! Завтра все поясню — і ви зрозумієте!

Закутавшись у широку мантію, кардинал поспішив до дверей.
— Я бачу ясно, — прошепотів Пій. — Нарешті бачу абсолютно ясно… більше, ніж хотів би.

---

— Принеси мені пальто! Я запізнююся.

Латона невдоволено скривилася, але виконала наказ і накинула широке пальто на плечі Кармело. Це старомодне пальто з накидкою мало одну беззаперечну перевагу — воно цілком приховувало власника з голови до п’ят, зокрема й меч, за носіння якого поліція могла б одразу заарештувати. Розмовляти з цікавими патрульними — останнє, чого хотів Кармело цієї ночі!

— Де ця клята маска? Куди вона знову поділася? — бурчав він.
— Ось, дядьку Кармело, — Латона простягнула йому оксамитову криваво-червону маску. — А ми потім поїдемо на карнавал у Венецію?
Він не відповів, лише поспіхом запхав маску в кишеню.

З найближчої дзвіниці долинули удари дзвону. Кармело поправив меч під пальтом і вже збирався йти.
— Не чекай мене. Не знаю, скільки мене не буде.
— Не чекати? — обурено вигукнула Латона. — А що мені робити? Спати? Я не зімкну очей, доки ти не повернешся й не розкажеш, що сталося!

Кармело зупинився, обернувся й зробив два кроки до неї. На лобі його з’явилася легка зморшка.

— Не хвилюйся, — сказав він і, нахилившись, легко поцілував племінницю в щоку.
— Я хвилювалася б менше, якби ти дозволив мені піти з тобою.

Його обличчя знову стало суворим і неприступним.
— І мови бути не може! Ти не вийдеш із цієї кімнати, доки я не повернуся. Я не довіряю цим людям у масках — а кардиналу тим паче! Вони ніколи не приховували своєї зневаги до участі жінок у таких справах. Тож навіть не думай робити якусь дурість!
— Якусь дурість? — невинно перепитала Латона. — Ні, звісно! Я ніколи такого не зроблю!

Кармело подивився на неї з підозрою, але часу не залишалося: він мав поспішати, щоб не запізнитися на таємну зустріч біля Цирку. Він розвернувся й побіг униз сходами.

Латона стояла непорушно, поки двері внизу не клацнули замком. Тоді вона наче прокинулася: зірвала з гачка плащ, сховала в кишеню срібний кинджал і кинулася навздогін.
— Я й не збираюся робити дурниці, — прошепотіла вона сама до себе. — Просто вважаю розумним стежити за тобою й твоїм зібранням.

---

— Хтось іде! — прошипів Франц Леопольд і ще нижче присів за осипаною стіною.
Інші наслідували його приклад.
— Люди такі гучні, коли рухаються, — пробурмотів Лучіано.

Іві підвела голову.
— Вони вже бували тут. Я впізнаю запах, що в’ївся в каміння.

Юні вампіри обережно виглянули з-за рогу й побачили двох чоловіків у широких накидках і червоних масках. До них долинув тихий скрип — і незнайомці зникли за дверима, що ховалася за високою колоною. Невдовзі з’явився ще один у такому ж убранні й теж увійшов усередину. Порожні віконні отвори залишалися темними. Очевидно, люди спустилися до підвалу чи підземного ходу.

— Знову підземелля, — прошепотіла Аліса.
— Тільки б не ще одна шахта з пасткою, — додала Іві.

— Ви гадаєте, це все мисливці на вампірів? — спитав Лучіано, коли у двір прослизнули ще двоє чоловіків у масках.
— Тобі страшно? — кинув Франц Леопольд.

Іві кинула на нього такий погляд, що він миттю замовк.
— Якщо ці люди справді мисливці, то нам тут нічого доброго чекати не варто.
— Так, і серед них немає жодної жінки, — задумливо сказала Аліса. — І це дивно, адже наш старець і та монашка сховалися неподалік за стіною. Схоже, вони також спостерігають за прибуттям чоловіків у масках. Але навіщо?