НЕДОРОЗУМІННЯ

Пій ІХ відкинув важку пухову ковдру й спустив ноги з ліжка. Не знайшовши капців, він пішов босоніж до вікна й відсунув убік щільні штори. Сон знову не йшов. Уже й не пригадував, скільки ночей поспіль триває це безсоння. Та замість виснаження Папа відчував незвичний підйом — почувався краще, ніж будь-коли. Саме це й тривожило. Чи нормально таке? Адже він старий чоловік! Може, то особлива Божа ласка зійшла на нього, щоб він, як намісник Господа на землі, встиг ще звершити щось велике — таке, для чого знадобляться всі його людські сили?

Місяць виплив з-за хмар, і рубіни на його шиї спалахнули кривавим вогнем. Пій ІХ торкнувся відшліфованого каміння — й у грудях знову піднялася нудота. Різко зняв намисто з шиї й поклав на столик біля вікна. Провів рукою по потилиці, по грудях — і відчув, ніби позбувся тягаря.

Погляд його впав на нічний сад. Думки повернулися до короля й його планів надати Риму нового обличчя. Папа не був ворогом поступу. Хіба ж не він наполягав приєднати Рим до залізниці й благословив будівництво вокзалу? У нього навіть був власний поїзд — вагон, розмальований у біло-золоті барви! Він особисто освячував нові сталеві мости через Тибр і обговорював технічні дива з британським міністром промисловості. Та задум короля був блюзнірством! Гріхом перед Стародавнім Римом! Адже той збирався прокласти нові широкі вулиці, що, мов ураган, змели б цілі квартали. А ще — звести монумент у свою честь, більший за всі попередні. І саме перед Капітолієм! Старе серце Риму мали стерти не лише з обличчя землі, а й з пам’яті городян, яким лишалося б шанувати лише нового короля та його владу.

Гнів поступово змінила втома. Пій ІХ позіхнув і знову ліг у ліжко. Ледь голова торкнулася подушки — заснув, не рухаючись аж до ранку, поки камердинер не розсунув штори, впустивши сонячне світло.

— Ваша святість добре спали? — чемно поцікавився він.
— Так, чудово, — відповів Папа. — І бачив прекрасний сон. Про розкопки й великі відкриття!
— Це прекрасно, — усміхнувся камердинер, подаючи халат.
— Так, справді прекрасно, — пробурмотів Пій.

Може, варто ще раз поговорити з Росcі? Що поганого в тому, аби провести бодай невеличкі розкопки? Хіба Рим не заслуговує зберегти бодай клапоть своєї давнини? На яскравому сонячному світлі аргументи кардинала видавалися смішними. «Темні сили зла»? Лише тінь середньовічного забобону!

Три ночі поспіль присутність друїдки непокоїла мешканців Золотого дому. У ті ночі юні вампіри були особливо непосидючі й запальні, а й старші Носфераси поводилися нервово й дратівливо. Воно й не дивно: Лучіано не пригадував, щоб людина колись залишалася гостем у їхньому домі. Та й загалом друїдку друзі бачили рідко — лише нишком підходили ближче до кімнати, де вона замкнулася з Іві та Сеймуром. Звідти долинали дивне бурмотіння й запах трав.

Аліса ладна була душу віддати, аби дізнатися, що там відбувається, та ні друїдка, ні Іві нічого не розповідали. Хоча Іві вже не виглядала такою пригніченою, а невдовзі й зовсім засвітилася колишньою життєрадісністю.

— Ми впоралися! — вигукнула вона й засяяла. — У нас усе вийшло!
— Ваша друїдка й справді добре тямить у лікуванні звірів, — зауважив Лучіано.
— Звірів і магічних істот, — пробурмотіла Аліса, глянувши на Іві, та більше нічого не додала.

Не лише графові стало легше, коли на четвертий вечір вони нарешті попрощалися з друїдкою й та повернулася в Ірландію. Іві знову повернулася до занять. Синьйора Валерія щойно почала нову лекцію з італійської, як двері знову розчахнулися — й у клас вбіг Сеймур.

За ним увійшла Іві й зачинила двері.
— Вибачте, пані професорко, — промовила Іві. — у мене була розмова з графом Клаудіо.

Синьйора Валерія кивнула, прийнявши до уваги.
— Сідай. Продовжуємо заняття.

«Яка ж удача, що на першому уроці в нас сьогодні не кат», — подумала Аліса і весело глянула на подругу. Та в відповідь тепло усміхнулася й сіла поруч із Францом Леопольдом.

Заняття закінчилися до півночі: сьогодні в Римі відбувався особливий прийом. Князь Камілло Боргезе влаштовував бенкет у своєму заміському палаці з розкішними садами — ті парки ще в XVII столітті заклав кардинал Сципіоне Каффареллі-Боргезе. Окрім танців, прохолодних напоїв і смаколиць, князь підготував для гостей іще одну втіху — показ деяких творів із відомої колекції мистецтва. Пропустити таку подію не могли ні члени сім’ї, ні слуги клану Носферас. Не залишилися осторонь і професори: багатьох старійшин несли в їхніх паланкінах крізь місто до замку серед широких парків.

Попри прохолодний сезон, численні павільйони й реставровані храмові споруди яскраво освітлювалися, і деякі розігріті танцюристи виходили на свіже повітря освіжитися. У ночі, віддалившись від натовпу бального залу та театральних фоє, можна було більше ніде не хвилюватися й прогулятися у просторих алеях парку. А Носфераси цього свята не пропустили — граф скасував заняття й разом зі свитою готувався до святкової ночі.

— А як ми сьогодні святкуватимемо? — спитав Лучіано, коли вони з Сеймуром повільно прогулювалися коридорами.
— Святкувати? — уточнила Іві. — А що власне святкуємо?
— Ну як що? Твоє повернення і одужання Сеймура! — відповів Лучіано. — Я б із задоволенням відсвяткував під прохолодним зоряним небом.

Аліса кивнула.
— О так, було б чудово. Я вже не витримаю ще трохи — задушуся в цих стінах.

Іві подивилася на них скептично по черзі.
— Серйозно? Хіба години голоду й самотності не були для вас достатнім покаранням?

Аліса й Лучіано одночасно накинулися на неї, жаліючись на несправедливі слова. Іві засміялася й, захищаючись від докорів, підняла руки.
— Так, зрозуміла. Припиніть негайно, ви обидва.

— Хіба ти не мрієш покинути Золотий дім і прогулятися? Хіба не сумуєш за ранковою росою під зорями? — запитала Аліса.
Іві тяжко зітхнула.
— Чому б і ні? Більше, ніж ви можете уявити.

— Тоді вийдемо прогулятися, — запропонував Лучіано усміхнено. — Не обов’язково йти аж до замку Святого Ангела. Як щодо того, щоб трохи посуватися руїнами?