ЗАСЛУЖЕНЕ ПОКАРАННЯ

Це було навіть гірше, ніж уявляла собі Аліса. Її ніколи раніше не замикали на три ночі! Уже на другу ніч їй здалося, що вона не витримає жаги крові. Розуміючи, що це марно, вона все ж спробувала підняти кам’яну плиту на плечах. Потім забарабанила по ній руками й ногами, але кришка гробу не зрушилася й на йоту. За все своє тринадцятирічне існування вона ніколи не почувалася такою жалюгідною. Іноді гордість брала гору, і вона, стиснувши зуби, лежала нерухомо, але згодом знову починала стогнати й метатися, мов поранений звір. Невже й інші страждали так само? З яким задоволенням вона помінялася б місцями з Іві та доглядала зараз за вовком!

Вона страждала не лише від голоду, який розривав її тіло, затьмарюючи відчуття, а й від самотності. В Іві був Сеймур, і дотик до його м’якого хутра, напевно, діяв дуже заспокійливо.

На третю ніч навіть гордість не допомагала. Аліса дряпала нігтями внутрішню поверхню кам’яної кришки. Цієї ночі вона була готова на все, аби тільки хтось визволив її з цього ув’язнення й дав бодай трохи крові. Але не було нікого, кого вона могла б благати. Нікого, хто хоч трохи втішив би її.

«Це неправда, я тут. Ти не сама!»

Аліса придушила стогін і прислухалася. Вона все ще нічого не чула, але виразно відчувала її.
— Іві?

Аліса притиснула долоні до кришки гробу. Так, це була вона.
«Поділися зі мною своїм болем і самотністю. Віддай мені свій відчай, аби я змогла його полегшити».

Її думки пронизували камінь. З’явилося відчуття, ніби Алісу ніжно огортає тепла хмара. Миттєво вона спробувала вдавати, що все гаразд, і що подрузі не варто за неї хвилюватися, але біль був занадто сильним.

«Так, відпусти його. Не тримай біль у собі. Лише тоді я зможу розділити його з тобою, і тобі стане легше витримати страждання».

«Як таке можливо?» — подумала Аліса, помічаючи, що справді почувається краще. Самотність розвіялося, і навіть жага крові вже не була такою нестерпною. Вона знала, що руки Іві знаходяться просто над нею. Кам’яна плита не могла стримати потік енергії.

«Спробуй розслабитися. Так, випрямись і знову ляж на спину. Скоро настане ранок і принесе тобі забуття. А коли прокинешся, усе вже мине».

Було так легко коритися голосу, що лунав у її голові. «Так, ось так. А тепер я навідаю інших».

Аліса зрозуміла, що Іві відійшла від неї, проте відчуття полегшення залишилося.

Іві ходила від саркофага до саркофага. З кожним разом її кроки ставали все важчими, а на обличчі зростала напруга. Взяти на себе частину тягаря кожного було нелегко, але вона твердо вирішила зробити свій внесок і полегшити їхні страждання — навіть у Дракас!

Вона підійшла до саркофага Франца Леопольда. Як і з Алісою, поклала долоні на камінь і подумки покликала його. Франц Леопольд відповів їй тим самим способом:
«Чого ти хочеш?»

Іві знала, що муки робили його грубим.
«Я хочу допомогти тобі. Відкрий свій розум і поділися зі мною своїм болем, тоді тобі стане легше».

Та замість того, щоб послухатися, він спробував закритися від неї, і Іві відчула його опір.
«Це не слабкість, Лео. Хіба я теж не заслужила поділитися болем з усіма вами? Будь ласка, дозволь мені відчути тебе й полегшити твої страждання».

Але його захист лишився.
«Ні! Мені це не потрібно. Я здатний витримати цю ніч. Подбай про інших, якщо тобі так кортить болю й пекучої жаги!»

«Я не можу змусити тебе, — примирливо відповіла Іві. — Якщо ти не проти, я все ж трохи побуду з тобою».
«Ні, звісно, я не проти».

На мить Іві відчула його полегшення й вдячність, які влилися в неї теплим потоком, перш ніж він знову закрив від неї свої почуття.

На четверту ніч муки втікачів закінчилися, і вони знову пішли на заняття. Усі, окрім Іві, яка й далі, замкнувшись, сиділа в кімнаті з Сеймуром і виходила лише ввечері та рано-вранці, щоб узяти чашу крові, теплу воду й свіжі рушники.

Спершу в них було дві години італійської мови з синьйорою Валерією, а потім у клас увійшов професор Ругуччо з цілою купою розп’ять, аби тренувати їхні захисні сили проти Церкви. Карл Філіп і Анна Крістіна тієї ночі були не такими зарозумілими, як завжди, проте уникали товариства інших. На радість Аліси, Малколм двічі запросив її на парне завдання з ним.

— Франц Леопольд бачив її, — прошепотіла Аліса Малколму, коли професор повернувся до них спиною.
— Кого?
— Дівчину, якій належить маска. Мисливицю на вампірів!

Малколм, нічого не розуміючи, витріщився на неї.
— Що? Ти впевнена? На ній була маска?
— Ні, але хіба в Римі так багато дівчат, які полюють на вампірів із срібними мечами й залишають їх згоріти на сонці в закинутих шахтах криниць?

Малколм промовчав.
— Тобі слід було б сказати про це графу.
— Так? І ти думаєш, що це щось змінить?

Аліса знизала плечима.
— Не знаю. Але в мене таке відчуття, ніби я винна в знищенні Рафаели.

У погляді Малколма з’явилася глибока печаль.
— Ні, тут немає твоєї провини. Якщо вже на те пішло, то в усьому винен я. Мені так шкода! Я думав лише про себе й про академію.

— Тепер граф знає про чоловіка й дівчину, які переслідували нас, — сказала Аліса, несподівано відчувши потребу втішити його.

Малколм кивнув.
— Так, і я сподіваюся, що він швидко їх схопить.

Але в його голосі звучало більше гіркоти, ніж надії.
— Давай ще раз виконаємо вправу.

Погляд Малколма потемнів, і стало зрозуміло, що він більше не хоче говорити на цю тему. Аліса неохоче кивнула.

Ближче до світанку синьйор Ругуччо виніс уперед причастя, об яке деякі учні обпекли собі нігті й кінчики пальців. Класну кімнату наповнив їдкий сморід.