Сеймур

Іві дочекалася, поки в Золотому домі стихнуть усі звуки, після чого обережно відсунула кришку свого саркофага. Вона чула важке дихання вовка, чула його жалібний голос, сповнений болю, що кликав її. Тоді Іві перелізла через край саркофага, присіла навпочіпки поряд із Сеймуром і поклала свої тонкі руки йому на морду.

— Це був срібний меч, я знаю. Я бачила. Але ти знову одужаєш! Ми разом витримаємо це, тільки спершу я маю знайти місце, де ти зможеш зцілитися. Лежи спокійно. Тобі не можна більше втрачати кров. Я скоро повернуся.

Сеймур лише заскавчав у відповідь. Іві ще раз лагідно погладила його, після чого вислизнула зі спальні. Вона прислухалася й розсила́ла свої думки в усі боки. Нікого. З кімнат слуг долітали заплутані уривки сновидінь, але всі вони спали у своїх гробах. Іві побігла коридорами, зазираючи в кімнати, доки не знайшла невелике кам’яне приміщення, яке видалося їй придатним. Потім поспішила в восьмикутний зал, підняла над головою одну з вузьких кушеток, на яких зазвичай лежали старці, і понесла її в нове сховище для вовка. Кам’яний саркофаг вона не змогла б підняти сама, проте в західному крилі, де відпочивали нечистокровні, їй вдалося знайти порожню дерев’яну труну. Вона була стара, поїдена шашелем, із вогкою оббивкою, але Іві це не хвилювало. Вона принесла ще й подушки зі свого саркофага, а потім допомогла Сеймуру підвестися й відтягла його в облаштовану кімнату. Найбільшим плюсом їхнього притулку була важка засувка, якою можна було замкнутися і зсередини, і ззовні.

Іві уважно оглянула глибоку рану Сеймура, з якої й далі сочилася кров. Приклавши складену в кілька разів тканину, вона перев’язала її так туго, що вовк завив.

— Ах, мій дорогий захиснику, потерпи. Так треба, — прошепотіла вона ламаною гельською.

Вона й сама чула, наскільки слабким став її голос. Сили залишали її, хотілося лише лягти й заснути. Сеймур підштовхнув її до старої труни.

— Так, я послухаюся! Ледве очі тримаю відкритими. Подбаю про все, коли прокинусь.

Вона замкнула двері на засув, поцілувала Сеймура в чоло на прощання й лягла в труну. Кришка зачинилася.

Аліса розплющила очі. Невже все це й справді сталося? Яка ніч! Наступна її думка була про Сеймура. Потрібно вірити, що вовк одужає. Вона мусить подивитися, як у нього справи. Даремно вона намагалася відсунути важку кришку свого саркофага. Сердито почала гупати по каменю, поки нарешті над нею не з’явилося обличчя Гіндрика.

— Добрий вечір!

— Чому так довго? — одразу накинулася на нього Аліса.

Кинувши швидкий погляд на спальню, вона побачила, що К’яра й Джоанн саме підіймаються з гробів, але Іві та Сеймура не було. Саркофаг подруги був відкритий і порожній. Цілковито порожній! Навіть подушок не залишилося. Гіндрик виглядав таким же здивованим, як і Аліса. Він знизав плечима.

— Не мене питай! Коли я залишив вас, вона точно лежала там, а кришка була закрита, як належить.

Але вони не зникли безслідно. Краплі крові, наче тонке намисто з рубінів, тяглися до дверей, а далі — в коридор. Аліса пішла по сліду.

— Гей, тобі треба переодягнутися. Ти ж не можеш так з’явитися на занятті! — гукнув їй услід Гіндрик, але вона його не слухала й поспішила далі, йдучи за кривавим слідом, доки не зупинилася перед дверима, оббитою масивними металевими смугами.

Аліса загупала в неї.
— Іві? Сеймур? Ви там?

Вона спробувала відчинити, але двері, здавалося, були замкнені зсередини.

— Аліса! Іди на заняття. Я скоро прийду, — пролунав голос Іві.

Аліса ще раз постукала.
— Як Сеймур? Я можу щось для нього зробити? Чому ти зачинилася тут?

— Йому зле. Йому потрібен спокій, — відповіла Іві й повторила: — Іди, я скоро буду!

Аліса застигла з піднятою рукою. Було прикро, що подруга не хотіла, аби вона була поруч у такий момент. Вона вагалася — стукати ще раз чи ні, — аж раптом відчула, що вже не сама в цьому глухому коридорі. Вона озирнулася.

— Ах, це ти, — без захвату кинула вона Францові Леопольду.

Попри те, що вечір лише починався, він виглядав так, ніби щойно вийшов із модного салону. Закривавлений одяг зник, сорочка й фрак були бездоганні, волосся акуратно зібране на потилиці заколкою з діамантами.

— Вона там, із Сеймуром? — запитав він, підійшовши ближче.

— Який ти проникливий! — різко відповіла Аліса.

— Ах, ти злишся, бо Іві не впускає тебе?

Франц Леопольд підняв брови й зробив таке виразне обличчя, що їй закортіло дати йому ляпаса.

— Ні, я просто хвилююся. Сеймур, схоже, тяжко поранений учора.

— Знаю! Він зіпсував мені шовкову сорочку своєю кров’ю.

Аліса люто зиркнула на нього.
— Можна подумати, це твоя найбільша проблема! До речі, в мене питання: як так сталося? Варто було Іві залишитися в твоїй компанії, як Сеймур опинився пораненим, а вона сама — на волосок від загибелі. Я вражена!

Франц Леопольд підійшов так близько, що їхні носи майже торкнулися.
— Якби я не повернувся, то ви, троє героїв, зараз були б лише купкою попелу, яку розвіяв би вітер! Тож не дорікай мені через те, що вовк поранений. Я привів їх обох додому вчасно, до світанку. А де були ви, коли все стало критичним? У своїх затишних гробах? Оце справжня дружба!

Саме тому, що цей докір здавався справедливим, у Аліси піднялася хвиля люті. Вона й сама почувалася винною, що побігла вперед із Лучіано, а не лишилася поруч із Іві. Але як вона могла передбачити такий поворот? Її гордість не дозволяла зізнатися у власних докорах сумління — тим паче перед Францом Леопольдом.

Тому набагато простіше було лише мовчки дивитися на нього.

У цей момент засувка відсунулася, і двері прочинилися рівно настільки, щоб у щілину могла прослизнути Іві. Аліса намагалася глянути на вовка, проте Іві швидко зачинила двері знову.

— Як він? Ми можемо щось зробити?

Іві похитала головою. Її волосся сьогодні здавалося радше сивим, а обличчя було таким змарнілим, що Аліса злякалася, подумавши, що подруга теж поранена. Та Іві, здогадавшись про її страхи, поспішила пояснити свій стан.