Порятунок

— Ну і? Тобі пощастило? — одразу підскочила до нього Латона, щойно Кармело знову з’явився поруч.
Вона сама не була певна, якої відповіді чекає, й нервово накручувала на палець чорну пасму, що вибилася з зачіски.

— Так, ми їх упіймали! — тріумфально вигукнув Кармело.

— Вони швидше самі себе впіймали, — із жалем констатувала Латона. — Тобі лише залишилося опустити ґрати. Яка вдача! Троє вампірів — і жодних хитрощів кардинала.

— Для нас, люба! Для нас удача! Хочеш їх побачити?

Латона вагалася, але після паузи кивнула.
— Тоді ходімо!

З маленькою масляною лампою в руці Кармело повів її вниз кам’яними сходами, а потім крізь арку. На роздоріжжі він обрав інший тунель — не той, яким ішли юні вампіри. Перед дверима він зупинився й загасив лампу.

— Тепер тихо! Ти зможеш побачити їх крізь скло. Воно глушить наші звуки й запах, але недооцінювати нічних істот не варто!

Кармело відчинив двері й штовхнув Латону всередину. Вони наосліп ішли вздовж стіни, поки не дісталися каменя, який Кармело замінив склом. Стояли досить високо над старою шахтою, аби полонені випадково не помітили їх. Латона припала носом до скла.

— Бачу двох. Темноволосого хлопця і світловолосу дівчину.

Кармело відсунув її й виглянув сам.
— Але ж ми впіймали ще й вовка? Ні, — через мить розчаровано мовив він.

— Що? Вовк десь тут блукає?

Латона вихопила з-під накидки кинджал, який завжди носила з собою вночі.

— Спокійно. Він кинувся бігти на вулицю. Але другої вампірки я не бачу. Не могла ж вона просто розчинитися в повітрі!

Кармело ще раз оглянув шахту, але там не було жодного сховку. Хоча зі свого місця він бачив лише частину.
— У повітрі ні… але, можливо, в тумані? Я чув про таке.

— І я, — повільно відповів він, — але не вірив у це.

У ту ж мить у шахті пролунали крики.

Іві, наче павук, повзла вгору гладкою стіною. Вона не мала права цього робити — і не хотіла. Але що значили обіцянки, коли йшлося про життя чи повне знищення? Адже не лише її — Аліса і Лучіано також загинуть, якщо не виберуться до того, як сонце зазирне крізь ґрати. Казали, що цей жахливий процес міг тривати годинами.

Іві відчувала здивовані погляди на своїй спині, але намагалася не відволікатися. Якщо буде поспішати — зірветься, і доведеться починати знову. Час уже спливав!

Ґрати над нею ставали дедалі ближчими. Вона вже бачила небо з останніми гаснучими зорями. Іві зосередилася на думках про Сеймура. Куди він побіг? Що задумав? І чому, чорт забирай, узагалі дозволив їй потрапити в пастку? Він не хотів, щоб вона йшла за ним, нагадала собі Іві. Навіть заборонив! Тож сердитися варто на себе, а не на вовка. Але ж він мав знати, що вона не відпустить його одного в цьому римському лабіринті!

Вона простягла руку й смикнула ґрати. Ті трималися міцно. Поки обмацувала їх, частина її свідомості перенеслася на площу перед церквою й будинки довкола. Сеймур десь близько. Вона відчувала його. І ще когось — зовсім поряд!

І раптом згори опустилася рука й міцно схопила її за зап’ясток. Іві закричала. Внизу, немов відлуння, пролунав крик Аліси й Лучіано.

— Ти можеш хоч трохи допомогти й зачепитися за стіну, — долинув знайомий голос.

— Франц Леопольд!

Вона ще ніколи так не раділа чути його голос.

— А чого ти чекала? Хіба не ти послала за мною вовка?

— Він сам пішов. Молодець! А інші прийшли з тобою?

— Ні, — ухильно відповів він. — Але скажи, як ви примудрилися влізти в таку халепу?

— Я й сама собі ставлю це питання, — зітхнула Іві. — Ти можеш підняти ґрати?

Франц Леопольд потягнув їх обома руками.
— Поки не виходить. Зачекай, може, знайду щось підходяще.

Він зник від ґрат. Іві раптом відчула порожнечу всередині. Яка дурня! Вона завжди могла впоратися сама. Крім одного разу… Але про нього вона не хотіла згадувати. На щастя, у ту ж мить Франц Леопольд повернувся з довгим залізним стержнем.

— Почнемо.

Іві кивнула. Франц Леопольд засунув кінець стержня між прутами, уперся довгою частиною в бруківку й натиснув на інший кінець. Ґрати зі скрипом піднялися. Він відпустив стержень і вхопився руками за метал, а потім повністю підняв його.

— Ти такий спритний! — усміхнулася Іві.

— І швидкий, — додав він. Схопив її за руку й витягнув із пастки.

Іві встала прямо перед ним і подивилася йому в очі.
— І сильний!

Його похмуре обличчя просвітліло, і на ньому з’явилася усмішка.
— І це теж. Хоча сила тут і не знадобилася, адже ти легка, наче пушинка.

Франц Леопольд без жодних зусиль підняв ґрати й поклав їх на бруківку. У наступну мить Іві відчула його прохолодне дихання на своїй щоці. Ніби всупереч своїй волі, він повільно підняв руку й простягнув до її обличчя. Пальці Іві торкнулися його пальців. У нього були чудові, тонкі руки — бездоганні й водночас сильні.

— Дякую, Лео! Це було дуже сміливо з твого боку.
Іві провела кінчиками пальців по його прекрасному обличчю й відчула, як він здригнувся від її доторку.

— Лео, — повторив він. — Мені подобається.

І вперше холодне зверхнє світло повністю зникло з його погляду, а в темних очах забринів теплий відблиск.

— Ей, ви там, нагорі! Що там у вас? — долинув із глибини глухий голос Лучано. — Може, й нас витягнете звідси?

— Ні, взагалі-то ні, — відповів Франц Леопольд.

Минуло кілька митей.

— Тобі не потрібно заперечувати й просити за своїх друзів. Я розумію, який буде переполох, якщо ми не повернемо їх додому. Зачекай тут!

Він поспішив із тісного подвір’я, перетнув площу й зник у церкві.

— А я й не збиралася благати, — сказала Іві, але він уже втік.

Сеймур підійшов до неї, та вона уникала його погляду й схрестила руки на грудях.

— Скільки це ще триватиме? — озвався голос Лучано.
Аліса стурбовано додала:
— Навіть тут, унизу, стає підозріло світло. У нас іще є час?

— Достатньо, якщо ви не будете надто зволікати, вибираючись нагору, — відповів Франц Леопольд.