У ЗАСІДЦІ

— Куди тепер?

Аліса стояла наприкінці мосту й чекала Лучіано, який біг до неї, важко переводячи подих. Вона навіть не намагалася приховати свого нетерпіння. Як же Іві могла залишатися такою спокійною, наче нічого й не було поставлено на карту?!

— А що ж, власне, поставлено? Наша честь в очах Франца Леопольда?

Іві всміхнулася, вловивши обурений погляд Аліси, й пояснила:

— Вгадати твої думки неважко. Ти аж тремтиш від хвилювання. Чому для тебе так важливо довести йому свою перевагу?

Лучіано нарешті дістався берега й одразу звернув у вузький провулок. Аліса та Іві поспішили за ним. Сеймур біг попереду, час від часу повертаючись, а тоді знову зриваючись уперед.

— Зараз йдеться не про нього одного, — обурено відказала Аліса. — Це не лише Франц Леопольд, а вся його родина, яка вважає себе вищою за інших і поводиться з рештою з презирством.

— І тобі важливо виправити цю ситуацію за власними мірками справедливості?

Аліса майже не зважала на довколишнє оточення. Вузькі, криві вулички, завалені сміттям, скидалися одна на одну. Щури, почувши їхні кроки, кидалися врозтіч. На тлі блідого нічного неба сірі стіни з осипаною штукатуркою виглядали особливо похмуро.

— Так! Вони мусять зрозуміти, що не стоять понад усіма. Інакше вони й далі відокремлюватимуться, а може, навіть почнуть боротися з іншими сім’ями, аби захопити владу над усіма кланами. Подивись, як вони ставляться до своїх нечистокровних! Раби, яких знищать без вагань, якщо це їм буде зручно.

Іві схилила голову.

— На жаль, суть твоїх слів правдива, навіть якщо ти й схильна перебільшувати.

Аліса не стала сперечатися.

— Якщо вони побачать, що мають не лише силу, а й слабкості, які можна подолати тільки разом з іншими, тоді приймуть ідею спільного навчання для молодих. І лише тоді ця школа дасть нам справжню користь. Ми зможемо вижити й створити сильну спільну кровну лінію!

Іві зітхнула.

— Ось саме тому я й сумніваюся, чи правильно ми вчинили, затіявши це змагання. Хіба воно не лише й має показати, хто над ким стоїть? Хіба не для того, щоб принизити інших і посміятися з поразки?

Вони обігнали Лучіано, який задихався й відставав. Іві трохи пригальмувала, даючи йому час наздогнати.

— О так, я зроблю саме це! — прохрипів він. — Дам їм відчути, що таке поразка. І ця думка дає мені сили!

Аліса й Іві перезирнулися.

— Так, до цього ще далеко, — визнала Аліса. — Може, мені варто присягнутися, що я завжди буду чемною з цими… Дракас?

Іві розсміялася.

— Не повірю твоїй клятві. Ти навіть не зможеш промовити її вголос!

Вони вибігли на Кампо-де-Фйорі — «Поле квітів». Незабаром площу мали заповнити торгові ряди з рибою, приправами, овочами й фруктами. Колись тут, на місці лугу, відбувалися страти. Старші вампіри ще пам’ятали запах палаючих вогнищ. Сьогодні ж — лише тихе відлуння минулого.

Лучіано вивів їх у бік готелів, які були зачинені в цей час. Та раптом Сеймур зупинився, насторожився й вперся поглядом у темний провулок.

— Що з ним? — запитала Іві, додавши кілька слів гельською. У її голосі чулося занепокоєння.

— Напевно, він відчув інших, — припустив Лучіано. — Значить, вони не відірвалися від нас. Бігом! Треба встигнути до Капітолійського пагорба.

Іві похитала головою, тримаючи руку на загривку вовка.

— Ні. Це не вони. Я давно не бачила його таким напруженим. Там щось є… але він і сам не знає що.

— Небезпека для нас? — пошепки спитала Аліса.

— Можливо.

Вовк раптом завив і рвонув уперед.

— Ні! — крикнула Іві. — Я не залишу тебе самого!

Вони всі кинулися за ним. Сеймур промчав повз церкву й різко зупинився на маленькій площі. Він застиг, мов статуя, лише хвіст смикався.

— Що з ним? — запитала Аліса.

Іві розгублено знизала плечима.

— Не знаю. Він ніколи ще так не поводився.

Аліса обвела поглядом стару церкву й похмурі будинки навколо. Жодної причини для занепокоєння… Аж раптом вовк знову кинувся вперед і зник серед густих кущів біля давніх кам’яних сходів. Дві кішки, що дрімали на уламку колони, зіскочили й зникли у темряві.

— Дядьку Кармело, ти це чув?

Шурхіт перервав сон Латони, якій снилися глибокі сині очі й бліде обличчя юнака. Не дочекавшись відповіді, вона підійшла до вікна, що виходило на площу, й відсунула штору. І знову пролунало сумне виття.

— Якби це не було неможливим, я б сказала, що це вовк. Білий вовк! — ледве вимовила Латона.

Кармело підійшов до неї.
— У цьому місті немає нічого неможливого.

Вони замовкли, спостерігаючи за білою твариною та трьома тінями, що мчали слідом за нею. Вони рухалися так швидко, що людське око сприймало їх лише як розмиті плями. Та ось вони зупинилися на площі перед церквою, і світло лампи на портику вихопило їх із мороку.

Кармело кашлянув.
— Не впевнений, чи це справді білий вовк, чи просто величезний пес… але там, унизу, три вампіри!

— Ти тільки подивися, як красиво вони рухаються! — прошепотіла Латона. — І вони ще зовсім юні.

Кармело накинув на плечі темну накидку.
— Я мушу подивитися ближче.

І її широкоплечий дядько зник за дверима.
— Зачекай! Я піду з тобою! — вигукнула Латона, але він уже спускався сходами. Вона швидко натягла простору сукню та накидку й побігла за ним. На вході мало не налетіла просто на Кармело.

— Ш-ш! Вони досі там. Нам потрібно підійти ближче, щоб вони не помітили нас. Це буде непросто — у них гостріший слух і нюх. Особливо в вовка!

Попри свою кремезність, Кармело безшумно ковзнув у тінь сусіднього будинку. Латона притислася поруч.
— Думаю, вони ще нас не виявили.
— Дивно, — пробурмотів мисливець.
— Що робитимемо?
— Мене більше цікавить, що роблять вони… О, Господи! Дивися, куди вовк веде їх!

Латона прикрила рот рукою. Її раптово охопило шалене бажання попередити юних вампірів гучним криком, але вона знала — Кармело цього ніколи не пробачить.
— Навіть не думай! — прошипів він їй на вухо, ніби прочитав її думки. — Залишайся тут, а я спробую опустити ґрати, поки вони внизу.