ПАПСЬКИЙ ЗАМОК СВЯТОГО АНГЕЛА

— І як ми потрапимо туди? — поцікавилася Анна Крістіна.

Це було справедливе запитання. Троє вампірів обійшли по колу всю кріпосну стіну замку.

— Спершу нам потрібно потрапити у внутрішнє коло, — заявив Франц Леопольд. — Старі рови з боку річки майже повністю замулені, тож це не стане перешкодою.

— Так, вірно, але що далі? Подивися на ці рівні оштукатурені стіни!

— Це головні стіни, а стіни бастіонів, що на кутах, інші, — відповів Франц Леопольд. — Дивіться: бастіон праворуч від воріт, трохи нижчий за інші. Там розчин між каменями так вивітрився, що ми без особливих труднощів зможемо видертися нагору.

Анна Крістіна скривилася, але промовчала й просто пішла за кузенами, які вже почали дертися по стіні. Тут справді було достатньо виїмок і виступів, за які можна було вхопитися руками чи спертися ногами, хоча чимало каменів трималися хитко, бо розчин із часом осипався. Незважаючи на це, вони швидко й без пригод дісталися ходу, що вів до кріпосної стіни.

Анна Крістіна сперлася на бруствер і глянула вниз, на рови, прокладені довкола замку.
— Тут напевне десь має бути драбина, — сказала вона.

— Навіщо? — запитав Франц Леопольд, уже звісивши ноги з бруствера. — Тут не так уже й високо. Ми можемо стрибнути!

Він відштовхнувся й, трохи зігнувшись, стрибнув уперед, спритно приземлившись на чотири кінцівки, мов кішка. Інші послідували за ним. Карл Філіпп тихо вилаявся, але теж доволі вдало переніс стрибок. Він поправив пояс із легкою шпагою на боці. Франц Леопольд випростався й обтрусив бруд зі штанів. Він завжди відмовлявся носити зброю, вважаючи, що вона лише заважає рухам.

— Давайте підемо колом. Може, ми знайдемо відчинені двері чи вікно, через які зможемо пробратися всередину.

Але їм не пощастило. Дуже скоро вони знову опинилися на тому ж місці, звідки й почали обхід. Франц Леопольд окинув поглядом стіну, яка здіймалася, здавалося, аж до неба.

Анна Крістіна підійшла до нього.
— І що тепер? Ти ж не збираєшся знову дертися по стінах?

— Так, тут дуже високо, — погодився Карл Філіпп.

— Проте тут є цеглини й квадри. Вони старі й потріскані, на стінах повно виступів, тож дертися буде легко.

Анна Крістіна кивнула.
— У старій частині проблем справді не передбачається, але верхня частина башти, гадаю, значно складніша. Подивись лише, як виступає кільце з цими арками. Хіба тобі не здається, що відстань до вікон завелика?

Франц Леопольд замислено похитав головою.
— Можливо. Знизу важко оцінити. Але я вважаю, що ми впораємось. Якщо хочете, я спробую сам.

— Як це — сам? — обурилася кузина. — Ми подолали таку відстань, і тепер, коли нам залишилося зовсім небагато, ти хочеш привласнити собі славу, яка належить і нам!

Дівчина піднялася навшпиньки, засунула пальці між осипаними каменями, тоді вперлася в стіну ногами й підтягнулася, напружуючи все тіло. Франц Леопольд швидко послідував за нею. Він був найспритніший із них трьох і вже скоро обігнав її. А от Карл Філіпп, навпаки, мав труднощі з підйомом. Особливо йому заважала шпага, яка кілька разів чіплялася за каміння. До того ж він часто відламував дрібні уламки й не раз його ноги зісковзували. Раз за разом лунали його лайки.

— Рухайся повільніше й рівномірніше, — порадив йому Франц Леопольд, який уже майже дістався кільця. — І пересунь шпагу назад. Йди за мною!

Франц Леопольд зупинився й подивився вгору. У них обов’язково мало вийти. Він ухопився за рифлену опору арки, переніс вагу вбік і підтягнувся, затиснувши одну з опор між ногами. Тепер він міг відхилитися назад і вхопитися руками за найближчий карниз. Звичайна людина навряд чи змогла б таке зробити, але для юного вампіра ця перепона не була непереборною. Незабаром Франц Леопольд дістався до вікна й поволі вирівнявся. Вийшло!

Анна Крістіна, яка стежила за ним, уже за кілька хвилин сиділа поруч у віконній ніші. Коли Карл Філіпп із прокльонами та стогоном нарешті дістався до них, Франц Леопольд уже відчинив вікно.

— Ласкаво просимо до замку Святого Ангела! Я знав, що ми впораємось. А тепер ходімо, спробуємо зайняти гарне місце на даху, звідки зручно буде стежити за нашими супротивниками!

Троє юних вампірів і білий вовк мчали берегом. Сеймур біг попереду, пересуваючись великими стрибками. Іві та Аліса майже не відставали. А от Лучіано зовсім вибився з сил і плентатись позаду.

— Ну ж бо, Лучіано! — нетерпляче підганяла його Аліса.

Носферас стогнав. Йому боліло в грудях, а у скронях калатало так, ніби його били молотом по голові. Навіщо він запропонував це божевільне змагання? Відповідь була очевидна: хтось таки мав поставити на місце нестерпного самозакоханця Франца Леопольда й усю його кліку! Але чому це так важливо саме йому? Для чого він це робить? Внутрішній голос не вгавав, сипав запитаннями й їдкими насмішками.

Погляд Лучіано ковзнув по розкішних сріблястих кучерях Іві, що гойдалися в такт її легким крокам. Темний каптур зсунувся й висів на спині. Її струнке тіло рухалося легко, безшумно, граційно. Одна лише ця картина була варта всіх мук!

Ах, от воно що! Він робить це заради Іві. Хіба він справді вірить, що здатен справити на неї враження? А якщо вони всі програють через нього, найповільнішого й найледачішого? Голос у голові ставав усе схожішим на голос Франца Леопольда.

— Лучіано! Давай! Не гальмуй! — крикнула Аліса через плече. — Дракас, мабуть, уже ближче, ніж нам хотілося б!

Лучіано стиснув кулаки й змусив себе бігти швидше. Коли востаннє він так бігав? Він і не пам’ятав. Усі сили пішли на те, аби не спіткнутися й не гепнутися об бруківку. Собор Святого Петра розпливався перед очима, ноги підкошувались. Добре хоч, що попереду вже виднівся замок Святого Ангела. Скоро він зможе зупинитися й перепочити, чекаючи на Дракас.

Замок Святого Ангела постав перед ними. Вони промчали повз лікарню Святого Духа, яку понад шістсот років тому звів тодішній Папа для стражденних. І досі бідні жінки могли покласти небажаних дітей у віконце ліворуч від порталу, щоб анонімно передати їх на піклування замість того, аби топити в Тибрі, як це було раніше.