ПО ЛАБІРИНТАХ ВЕЛИКОЇ КЛОАКИ

Сьогодні було не так просто непомітно вибратися із Золотого дому! На щастя, пильного Хіндрика не було в залі відпочинку, коли вони уклали парі, але Аліса не сумнівалась: він уже давно дізнався про їхню затію. Просто було занадто багато свідків, яким тепер не залишалося нічого іншого, як робити ставки на перемогу однієї чи іншої групи. До того ж на цьому ґрунті виникла ще одна бійка. Ніхто не здивувався, що в ній брали участь Фернанд і Джоанн. Вампірка Пірас саме тримала в руках вибитий зуб і витирала хусточкою кров із глибокої подряпини на щоці, коли Аліса, Іві та Лучіано вийшли із загального залу й попрямували до вже знайомих таємних дверей. Їхніх суперників ніде не було видно.

— Нам потрібно бути насторожі, — прошепотів Лучіано. — Б’юся об заклад, вони вже влаштували засідку, щоб спробувати якось вивести нас із поєдинку.

Іві рішуче похитала головою.
— Ні, вони цього не зроблять. Це було б порушенням правил.

Лучіано хмикнув.
— А ти думаєш, їх це хвилює? Яка ж ти наївна!

Аліса була змушена погодитися з ним, але воліла промовчати. Вона теж вважала, що ці Дракас здатні на все. Карл Філіпп, відомий своєю жорстокістю й запальним характером, міг використати будь-які засоби, які лише спадуть йому на думку. Та й Франц Леопольд не кращий!

Іві все ще заперечливо хитала головою.
— Ні, я в це не вірю. До того ж Сеймоур відчує їх здалеку й вчасно нас попередить.

— Це завжди мене заспокоювало, — пробурмотіла Аліса й почухала білого вовка за вушком.

Він струснув її руку, хоча зазвичай йому подобались усі ці ніжності.
— Що таке?

Юні вампіри стривожено подивилися на вовка, який раптом рвонув уперед, а потім зупинився, піднявши одну передню лапу так, що вона завмерла в повітрі.

— Він щось відчув, — прошепотіла Іві.
— Я ж казав, — відповів Лучіано.

Вони не помітили нічого незвичного, але жоден із них не сумнівався, що Сеймоур зауважив щось таке, що могло означати небезпеку.

— Давайте оберемо інший шлях і підемо не повз Колізей, а іншою дорогою, — запропонувала Аліса.

Нахилившись, вони побігли між кущами й кам’яними блоками. Раптом Іві зупинилася й озирнулася на Колізей.
— Ви це бачите?

Сеймоур відразу підбіг до неї й заскиглив. Іві трохи повернулася назад.
— Це ж та монашка! Що їй знову тут потрібно?

Лучіано й Аліса підійшли до неї, і вони всі разом виглянули з-за куща.
— А хто це подає їй руку? — запитала Аліса. — Вампір, без сумніву. Член твоєї родини, Лучіано. Ти впізнаєш його? Судячи з того, як він рухається, це один зі старців.

Лучіано повільно кивнув.
— Так, точно. Це може бути Маріо, двоюрідний дід графа Клаудіо, молодший брат старця Джузеппе. У нього вже двічі був великий скандал із графом, бо він просто не міг або не хотів приборкати свій норов і у кількох юних жінок випив кров до останньої краплі. Його тіням довелося викинути тіла в Тибр, але, як завжди, їхні трупи швидко винесло на берег, і відбулося поліцейське розслідування. Навіть у газетах про це писали.

— Усе виглядає так, ніби сьогодні він хоче як слід підкріпитися цією юною монашкою, — сказала Іві.

— Дивно, що він ще виходить один, — здивувалася Аліса. — Де його тінь?

На мить Аліса відчула бажання визволити жінку з лап старого вампіра й застерегти її від подальших відвідин руїн після темряви. Яка дурна думка! Неважливо, що знову привело сюди цю монашку — швидше за все, сьогоднішня ніч стане для неї останньою.

Лучіано закусив нижню губу.
— Це дуже незвично. Старі ніколи не виходять самі, — пробурмотів він. — Та й взагалі вони не ходять! Навіть найміцніших членів сім’ї носять у паланкінах. А я ніде не бачу його слуги. Дивно!

— Не так уже й важко пояснити, якщо врахувати, що граф заборонив йому вбивати свою здобич, — підкинула думку Аліса. — Він відводить її туди, де ніхто не зможе йому завадити.

Іві кивнула.
— Так, мабуть, і є. Проте я до кінця не розумію. Мені здалося, що вона чекала на нього!

— Дивно, дуже дивно, — промовила Аліса.

У цю мить дзвони на вежі Святої Франчески Римської пробили третю годину.
— А хто це он там, унизу? — запитав Лучіано й показав на руїни фонтану, від яких відділилися три постаті.
— Це наші противники, — сказала Іві.
— Тоді давайте продовжимо шлях, поки вони не влаштували нам пастку, — поквапила Аліса.

Вони рушили далі, але не головною дорогою, а через Форум, який, попри велику кількість кущів і кам’яних брил, майже не давав укриття. З північного боку здіймалися кілька храмів, що оточували Римський Форум. Потім вони перебігли крізь руїни якоїсь базиліки до курії, де колись збирався римський сенат, а через сто років — як могло бути інакше? — її перетворили на християнську церкву.

— Там хтось є, — прошепотів Лучіано й потягнув дівчат у сховок за просту чотирикутну будівлю. — Пара слуг із паланкіном. Вони не повинні нас виявити. Інакше нам кінець. Вони без роздумів відведуть нас назад, щойно ми спробуємо пройти повз Капітолійський пагорб.

— Он там, біля підніжжя Палатинського пагорба, ще двоє. Схоже, це патруль, — Іві махнула в бік зарослої скелі, що здіймалася над занедбаним храмом.

Лучіано кивнув і застогнав.
— Так, я знаю. Тут завжди патрулює пара слуг, яким доручили наглядати за нами, якщо ми виходимо із Золотого дому. А тепер, після того як зникли (припускають, що їх знищили) кілька членів клану, граф точно посилив охорону. Зрозуміло! Я навіть не хочу уявляти, що зроблять ваші сім’ї з ним, якщо хтось із вас натрапить на таке тут, у Римі.

— Ти маєш на увазі, що вони нападуть на нас, щойно ми відійдемо занадто далеко від Золотого дому?

Лучіано знизав плечима.
— Думаю, так. Ми повинні бути дуже обережними й користуватися всіма укриттями, які трапляться нам на шляху, поки не перейдемо Капітолійський пагорб.

Аліса визирнула з-за рогу курії й оглянула місцевість.
— Нікого не видно.
— Але вони десь там, зовні, — упевнено мовив Лучіано й усміхнувся. — І я сподіваюся, що вони схоплять Дракас! А тепер тихенько йдіть за мною!