Виклик

Кардинал увірвався до особистих покоїв Папи без попередження й навіть без стуку. Обидва швейцарські гвардійці обурено вигукнули йому вслід, але не наважилися його зупинити.

Пій IX був дуже втомлений. Цілий день він приймав делегації паломників і вислуховував їх, розділяючи їхнє захоплення від відвідин святих місць. Йому завжди було приємно робити це, та тепер він стомився і бажав лише одного: спокою. Найменше йому хотілося зараз приймати кардинала й вести з ним розмови. Так, один лише його вигляд уже завдавав йому муки. І все ж Папа підвівся зі свого потерто улюбленого крісла й підійшов до дверей, щоб запевнити гвардійців, що все гаразд. Йому навіть вдалося зобразити заспокійливу усмішку, хоча він відчував: сталося щось недобре. Це було зрозуміло з одного лише погляду на обличчя кардинала. Його щось розлютило, і він навіть не намагався цього приховати.

Кардинал Анджело чекав лише того, щоб Папа зачинив двері й не допустив небажаних свідків того, що святійший отець буде змушений вислухати. І це точно не потішить його.

На мить Пій IX подумав, що краще було б залишити кардинала тут самого. Але він більше не був Джованні Марією Мастай-Ферретті, хлопчиком, який тікав від труднощів і ховався в саду. Тепер він був главою християнського світу, і йому належало вислухати те, що кардинал мав сказати. Пій IX ще раз кивнув охороні й акуратно зачинив двері.

— Отже, що привело вас до мене так несподівано?
— Сідайте, святійший отче, — різко промовив кардинал.

Ой, як же це було неприємно! Пій IX відчув себе старим, як ніколи, й опустився в крісло. Ні, краще б він сів за свій письмовий стіл. Незручний стілець хоча б змушував сидіти рівно, і тоді він не здавався таким малим і покірним, як на м’яких подушках крісла. Папа склав руки на стільниці.

— Ну? Що сталося? — сказав він так дружньо, як тільки міг.

Кардинал відмовився від стільця, який йому запропонував Папа, і замість цього почав ходити взад і вперед перед письмовим столом, зчепивши руки за спиною.

— Дійсно сталося дещо, бо ви не дотрималися моїх настанов! Чи це пов’язано з тим, що ви підтримали де Росі з його божевільною ідеєю розкопок, та ще й відправили його до короля й парламенту просити грошей і людей?

У Пії IX піднявся гнів. Він думав, що вже давно навчився придушувати такі емоції, але зараз відчував лише це!

— Настанов? Ваших настанов? Я й не знав, що святійший отець повинен слухати настанови свого кардинала!

Кардинал Анджело миттєво зрозумів, що у своєму запалі зайшов надто далеко. Він змусив себе сісти на стілець.

— Пробачте, святійший отче, необачно з мого боку було говорити з вами в стані повного сум’яття. Звісно, ви самі приймаєте рішення. Я лише можу давати вам добрі поради й сподіватися, що ви побачите їхні переваги.

«Добре сказано», — подумав Пій IX. Він знав про надзвичайну здатність кардинала переконувати співрозмовника. Будучи спокусником, той діяв і словами, і жестами.

— І до якої ж із ваших доброзичливих порад я не дослухався? — запитав Папа різкіше, ніж хотів. — Що не так у плані сеньйора де Росі?

Він очікував, що кардинал почне говорити про поганий характер Нерона, його марнотратство і, звісно, жорстокість, що коштувала життя багатьом християнам. Він уже підготував контраргументи. Але, на його подив, кардинал відповів зовсім інше:

— Ви вже забули, що сталося під час розкопок у Колізеї? Вони пробудили безбожних демонів пекла, які знищили стількох добрих християн. Хіба ви хочете знову ризикувати цим лише заради кількох старих стін?

— Кардинале, — розгублено відповів Пій IX, — я й подумати не міг, що ви вірите в вигадки простого люду.

Кардинал сперся обома руками на стіл і нахилився так близько, що Папа мимоволі відсахнувся.

— Народ мудріший, ніж ми часом гадаємо. У тих руїнах є щось нечисте, і було б неправильно дратувати його.

— Якщо там справді є щось на кшталт демонів, тоді наш обов’язок — як представників святої Церкви — виступити проти них і побороти!

Кардинал знову почав метушитися кімнатою.
— Так, але не зараз. Ще занадто рано. Повірте мені! Зараз просто невідповідний час. — Він зупинився й проникливо глянув на Папу. — Довіртеся мені! Відкличте де Росі, поки він або його люди не зіткнулися з чимось жахливим, за що вам не хотілося б відповідати перед Господом Богом.

На мить Пій IX замислився: чи варто цього разу перечити кардиналу й відмовитися виконати його вимогу? І чи було справді так важливо розкопувати палац Нерона саме тепер? Мрії кардинала не втратили своєї спокусливої сили. Об’єднана Італія під проводом святої матері Церкви… Невже старий палац римського імператора був вартий того, щоб зруйнувати цю мрію?

Пій IX змусив себе усміхнутися.
— Гаразд, якщо ви так вважаєте, ми відкладемо розкопки Золотого дому.

Здавалося, вся напруга, яка сковувала чоловіка в червоній мантії, одразу розвіялася. Він уклонився главі Церкви.

— Ви, як завжди, прийняли мудре рішення, святійший отче. Дозвольте мені відкланятися.

— Хіба це я прийняв рішення? — тихо промовив Папа, коли кардинал вийшов із кімнати. — Схоже, я просто за звичкою скорився.

---

— Подивіться!

Іві здивовано насупила брови й показала на Циту, яка сьогодні ходила з немовлям, прив’язаним за спиною.

— А де Рафаела? — спитала ірландка в повнуватої служниці. Цита вперше за весь час їхнього перебування в Римі виглядала похмурою й не випромінювала тієї материнської доброти, з якою зазвичай зустрічала юних вампірів.

— Її немає, — коротко відповіла та.

Вона явно не хотіла більше говорити на цю тему й із суворим виглядом налила їм повні чаші.

— Напевно, якісь неприємності, — припустив Лучіано.

— Тільки б із нею нічого не сталося, — стривожено промовила Іві.

Аліса відмахнулася:
— Навіть не кажіть про це! Я бачила її в опері, а потім вона пішла кудись разом зі старцем Марчелло. Можливо, Рафаела просто ще не відійшла від учорашніх веселощів? — лукаво припустила вона.