Бібліотека Золотого Дому

Нарешті дядько Кармело промовив слова, яких вона так нетерпляче чекала:
— Сьогодні я йду і, швидше за все, повернуся лише вранці. Не чекай на мене, моє дитя.

На прощання він поцілував Латону в обидві щоки. Дівчина глянула на нього, намагаючись не показати ані полегшення, ані радісного очікування. Вона з труднощами змушувала себе сидіти спокійно з п’яльцями та вишивати, доки дядько не вийшов із дому. Щойно за ним зачинилися двері, вона кинула вишивку на стіл, схопилася й відчинила скриню зі своїм одягом.

Що ж вдягнути? Можна подумати, це мало якесь значення. Вона хотіла лише отримати маску. І їй доведеться виконати свою обіцянку та подарувати поцілунок незнайомому лондонському хлопцеві. Шлунок Латони стиснувся від хвилювання.

Поцілунок! Ну і що? Що таке один поцілунок? Та обдурити власне тіло було непросто. Від солодкого передчуття в неї підкошувалися коліна, паморочилося в голові.

Латона тричі перевдягалася, перш ніж зупинилася на простій жовтій сукні, ще достатньо новій, і надто легкій для нічної прогулянки літній накидці. Їй було важко зберігати стриману ходу й не бігти. Можливо, він взагалі не прийде. Він же не стане чекати на неї серед руїн щоніч. Та й, крім того, ще було надто рано. Юнак сказав, що вони зустрінуться у той самий час.

Латона перейшла площу Венеції та попрямувала до залишків римських руїн. Чим ближче вона підходила до кам’яної брили, на якій сиділа з ним минулого разу, тим сильніше калатало її серце. Було таке відчуття, ніби вона зараз задихнеться. Але страху вона не відчувала.

— Хоча повинна б, — тихо мовила вона сама собі. — Зустрічатися з тим, кого зовсім не знаєш, та ще й серед ночі. До того ж тут не видно жодної душі!

— А мені це якраз здається перевагою, — пролунало знайоме голос.

Серце Латони підскочило й затріпотіло. Малколм вийшов їй назустріч, хоча не було чути ані шелесту, ані кроків. Він знову сів на той самий мармуровий блок і помахав їй, щоб підійшла ближче. Навіть якщо це й не було її рішенням, вона не змогла опиратися. Дівчина несміливо сіла на край каменя. Хоча блакить його очей переслідувала її щоночі, тепер вона, немов зачарована, дивилася на власні руки.

— Ти приніс мені маску?
— Ну звісно. Ми ж домовилися.

Його голос звучав дуже м’яко.
— Тоді віддай її мені, будь ласка.

Вона й досі не дивилася на нього.
— Прямо зараз? Тобі так квапиться? Хіба ми не можемо спершу трохи побалакати?
— А про що ти хочеш поговорити?

Вона нерішуче підняла погляд на його одяг і вище, аж доки його блакитні очі знову не полонили її.
— Можливо, трохи більше про твоє небезпечне завдання мисливиці на вампірів?

Вона ніяково потупилася.
— Ах ні, це все сувора таємниця.

У Малколма сіпнувся кутик рота, але голос лишився незмінним.
— Я розумію, проте мені страшенно цікаво. Вампіри — це така хвилююча тема!

Латона кивнула.
— Так, хвилююча. Я багато думала про них. Вони — злі створіння, і Бог не передбачав їхнього існування на цій землі. І все ж іноді мені їх майже шкода. — Вона невпевнено засміялася.

Брови Малколма трохи піднялися від здивування. Латона знизала плечима й сказала:
— Це дивує тебе, так? Але вони часто поводяться майже як люди, наче мають такі ж почуття, як у нас. Свої страхи й бажання. А потім цей погляд, коли все закінчується…

Вона знову опустила голову й уткнулася поглядом у руки.

Малколм покашляв.
— А скільки їх ти вже бачила й допомагала у їхньому… е-е… знищенні?
— Не так уже й багато. Дядько не завжди бере мене з собою, але давай поговоримо про інше. Ти ж віддаси мені маску?

Малколм дістав маску з кишені й простягнув дівчині. Латона поспіхом вихопила її й одразу ж сховала під накидкою. Потім підвелася.
— Дякую, ти навіть не уявляєш, наскільки важливо для мене й мого дядька повернути її.

Юнак більше нічого не запитав. Натомість він теж підвівся, і вони нарешті дісталися до того моменту, якого вона з трепетом чекала й водночас боялася.

— А мій поцілунок?
— Я виконую свої обіцянки, — гідно відповіла Латона й трохи підняла обличчя.

Та коли він обійняв її, тіло дівчини ніби скам’яніло. Його прохолодне дихання солодко пахло чимось знайомим, та вона не могла пригадати чим саме. Потім вона відчула його губи. Вони були такими холодними! Вони завмерли на мить. Ось і все. Вона виконала обіцянку й тепер може йти. Але Латона не могла поворухнутися, хоч його руки й не тримали її надто міцно. Його губи трохи розкрилися й ніжно заворушилися. Щось тверде й гостре вперлося їй у нижню губу.

Латона більше не думала про повернення додому. Вона взагалі не могла думати. Її тіло й розум не піддавалися жодному контролю. І це був усього лише поцілунок! І він не був першим. Одного разу хлопець змусив Латону поцілувати його проти її волі, але двічі вона сама цього хотіла й провокувала на поцілунок. Це було дуже хвилююче й лоскотно, немов заборонений ковток шампанського, але поцілунок англійця був зовсім іншим. Він відбирав у неї розум! Латона подивилася йому в очі й злякалася, бо вони були схожі на очі хижака. Він відпустив її, відступив на крок і зчепив руки за спиною.

— Я дякую тобі, — лагідно промовив Малкольм, і його погляд знову випромінював одну лише ніжність.

І Латона подумала, що всі її страхи народжені сутінковим нічним світлом.

— І я дякую тобі, — відповіла вона.

Не в силах стриматися, вона підняла руки до його щік. Їй хотілося пригорнутися до нього й ще раз пережити ті неймовірні відчуття.

— Малкольме, — охриплим від хвилювання голосом прошепотіла Латона.

У цю мить з-за хмари вийшов повний місяць, освітивши все довкола й відкинувши її тінь на білий мармур. Тільки її тінь. Рука Латони завмерла на його холодній щоці, поки розум почав усвідомлювати те, що відбувається. Одна тінь. Жіноча тінь. Це було неможливо! Її погляд ковзнув по його білому, чистому обличчю в пошуках іншого пояснення, аж поки вона не помітила ікла, що ледь виглядали з-поміж губ.