УРОК АНАТОМІЇ

Святіший отець сидів у своєму доглянутому зеленому саду у Ватикані й милувався червоною трояндою, яку тримав у руках. Поринувши у роздуми, він водив пальцем по краях пелюсток, аж поки не почув позаду кроки й покашлювання. Будучи Папою Римським майже тридцять два роки, він умів зберігати свіжість почуттів, але зараз наскільки міг намагався не звертати на звуки жодної уваги.

«Тридцять два роки, — думав він. — Ще жодному Папі не вдавалося утриматися на цій посаді стільки часу. Чому Господь обрав саме мене для такого довгого перебування на найвищому троні християнського світу?»

Прийнявши ім’я Пія IX, він не став ледарювати й цим був незручний для багатьох. Він проголосив догмат про непорочне зачаття Пресвятої Діви Марії і, що ще важливіше, прийняв догмат про непомильність Папи Римського у питаннях віри та моралі, якщо висловлюватися ex cathedra. У певному сенсі це було на зразок його протесту проти того, що він, будучи наймогутнішою людиною християнського світу, був змушений бездіяльно сидіти в’язнем у Ватикані. Або, точніше кажучи, на крихітній ділянці, яку милостиво залишив йому італійський король та його незрозумілий парламент, що вирішив за допомогою зброї відібрати в нього те, що було дане самим Господом Богом. Але він не був таким уже безсилим, яким усі його вважали.

Так, він не міг відвоювати свою державу у відкритій битві. Його маленька армія швейцарських гвардійців зі старомодною зброєю виявилася непридатною для цього, та й французи обмежили свою підтримку лише пропозицією притулку в їхній імперії. Ні, потрібно було знайти інший шлях. А те, що слово Папи ще щось важило для простого люду, підтвердив його заклик бойкотувати вибори під страхом церковного покарання. Щоправда, тоді ті огидні націоналісти змусили його тікати в сховище, але він подбав про те, щоб люди не прийшли до виборчих урн. У результаті вибори цього протизаконного Національного зібрання провалилися.

Пій стримано зітхнув. Та республіка, проголошена 1849 року, залишилася лише короткою інтермедією, і вже невдовзі він зміг повернутися у Ватикан. Але хіба тепер становище покращилося?

Можливо, йому треба було діяти швидше й рішучіше, коли Вінченцо Джоберті розповів йому про сокровенну мрію — об’єднати всю Італію під владою Папи Римського. Якби він тоді не зволікав, то, ймовірно, зараз на королівському троні в Римі сидів би не Віктор Еммануїл. І, можливо, тепер існувала б єдина божественна Італія під захистом святішого отця. Де ще на землі було б місце, настільки наближене до раю?

А може, історія дасть йому другий шанс. Точніше, нехай Господь Бог дасть йому другий шанс!

Кашель за його спиною став голоснішим і наполегливішим, і Папа зрозумів, що далі ігнорувати його не можна.
— Підходьте. Що таке?

Кардинал-камерленго, секретар і заступник на випадок смерті Папи, слухняно підійшов і привітав Пія відповідно до його становища.

— Ну, а тепер говоріть, що у вас на серці, — дозволив Папа з дещо натягнутою усмішкою.

— Кардинал Анджело бажає поговорити з вами, святіший отець, — сказав камерленго тим раболіпним тоном, який так дратував Папу, що він навіть кілька разів у своїх молитвах просив пробачення за ту неприязнь, яку викликав у нього цей секретар.

— Тоді не будемо змушувати його довго чекати. Я прийму його тут.

Правду кажучи, і самого кардинала Анджело він любив небагато. Хоча того не можна було вважати людиною, гідною лише жалю чи презирства. Навпаки, він був сильною особистістю й, випромінюючи щось таємниче й зловісне, нагадував хижака, якого варто поважати й з якого краще не спускати очей.

— Святіший отець.

Кардинал схилився перед Папою й поцілував простягнуту руку з перснем.

У світлі низького вечірнього сонця його вбрання сяяло, мов свіжа кров.

— Сідайте, дорогий кардинале. Чого ви хочете?

Пію довелося трохи напружитися, щоб складені на животі руки не тремтіли.

— Насамперед хочу дізнатися, як у вас справи, святіший отець. Скажіть мені, як ви себе почуваєте?

Пій замислився.
— Добре. Власне, навіть чудово, що дивно, зважаючи на мій вік.

— Так, вісімдесят п’ять років — це поважний вік, — підтвердив кардинал і з якоїсь причини самовдоволено всміхнувся. — Я прийшов сказати вам, що з Тібру витягли тіло достойного графа Бернардо, ще одного близького довіреного прем’єр-міністра графа ді Кавура і прихильника короля, який більше не зможе завдати вам шкоди.

Пій спалахнув обуренням.
— Ви подаєте це так, ніби за моїм наказом холоднокровно вбивають моїх супротивників одного за одним!

Кардинал схилив голову.
— Ні, і ще раз ні, мені й на думку таке не спадало, святіший отець. Бліде й знекровлене тіло прибило до берега, і, як і в інших випадках, на ньому знайшли лише незначні пошкодження.

«Він схожий на кішку, яка нишком злизала вершки», — подумав Папа, але не став уточнювати, що саме кардинал знав про почастішалі політичні вбивства людей із кола довірених короля та впливових членів парламенту. Він надто боявся відповіді.

— Тим не менш, мені зовсім не шкода, що ряди наших, тобто ваших противників рідшають. Мета стає дедалі ближчою! — вигукнув кардинал. В його очах спалахнув захват. — І ми доживемо до цього! Об’єднана Італія буде під рукою святої католицької церкви. Під вашою рукою, святіший отець.

— Можливо, — невпевнено мовив Пій. — Якщо я ще трохи поживу на цій землі.

Кардинал одразу змінив тему:
— А де намисто з рубінів, яке я просив виготовити для вас?

Пій дістав намисто з-під білого вбрання.
— Мені не личить відкрито носити його.

— Так, так, ви маєте рацію, — швидко погодився кардинал.
Він витяг з кишені білу хусточку й розгорнув її.
— Подивіться, у мене є ще один із цих дивовижних каменів. Він має доповнити ваше намисто.

Він владно простягнув руку, і Пій віддав йому прикрасу.
Кардинал закріпив на ній новий кулон і повернув Папі. Той узяв намисто в руки й уважно роздивився підвіску. Вона викликала в ньому дивне відчуття: це були досконало відшліфовані рубіни, що сяяли так яскраво, ніби жили власним життям. Вони випромінювали силу, і Пієві здалося, що йому хочеться торкатися до них знову й знову.
Та водночас у голові пролунав інший голос — він закликав відкинути це диявольське наваження.