Некатолицьке кладовище чужинців

— А де Франческо? — поцікавилася Аліса, коли за кілька ночей потому вони, як завжди, зібралися в Золотій залі. — Я ще не бачила його сьогодні.
Лучіано тяжко зітхнув.
— Я дозволив йому піти до театру Арджентіна. Тож уже кілька годин я без своєї тіні.
— Але чому ти тоді так важко зітхаєш? Що там ставлять?
Лучіано відмахнувся.
— Поняття не маю. Та річ не в цьому. Головне — натовп, який там збереться. Це буде гучне свято — і не лише для людей! Надушені пані у відвертих сукнях, спітнілі чоловіки… Ось який аромат! Я уявляю, як Франческо вистежує жертву, заманює у темний закуток і там впивається зубами в її шию. Людська кров! Судячи з того, що про неї розповідають інші, вона, мабуть, неймовірно смачна. Я із задоволенням спробував би, яка вона на смак.

Він провів кінчиком язика по губах.

— Мені від початку було зрозуміло, що ти ще ніколи не куштував людської крові, — вимовив Франц Леопольд тим нестерпно поблажливим тоном, від якого в Аліси щоразу мимоволі стискалися кулаки.
— Ні, не куштував. Як і всі тут присутні, — різко відповіла вона замість Лучіано. — Це заборонено, і не без причини!
— Ти можеш говорити це про себе чи про нашого кругленького Лучіано, але не про мене! — заперечив Франц Леопольд. — Вона смачна! Якщо дозволите сказати. Ви більше ніколи не захочете пити цей смердючий звіриний напій, щойно скуштуєте людську кров і відчуєте, як артерія б’ється під вашими губами! — Він похмуро глянув у свою чашу й вихилив її одним ковтком. — Чого тільки не зробиш, коли голод переповнює.

Таммо нахилився вперед, очі його загорілися.
— Ти вже робив це? Але ж це божевілля. Ну ж бо, розкажи нам! Як це було? На кого ти напав? Це був чоловік чи жінка?
Франц Леопольд лише відмахнувся.
— Тут і зараз не місце для таких розмов.

Він кивнув у бік Цити й Рафаели, які саме увійшли з двома важкими глеками.
— Тоді пізніше, коли зберемося в одній зі спалень, ти нам усе розповіси, — не вгамовувався Таммо.
— Та нічого тут розповідати! — роздратовано вигукнула Аліса. — Хіба ти не бачиш, що він просто хоче здаватися важливим? Хвалитися він може, але я впевнена: розуму йому вистачить, аби збагнути сенс цієї заборони. Ми ще не досить сильні, щоб підкоряти людей і стирати їм пам'ять після укусу. Так, смак, мабуть, неймовірний, але саме тому людську кров нам дозволять пробувати лише тоді, коли ми навчимося приборкувати жагу пити її знов і знов. Якщо ж ми не зможемо контролювати свої бажання — це зведе нас із розуму, або, щонайменше, штовхне на безумні вчинки!

Франц Леопольд уважно подивився на неї. На мить у його темно-карих очах майнула тінь смутку. Аліса кліпнула. Ні, мабуть, здалося. Поруч із зарозумілістю не було місця таким почуттям.
— Враження таке, ніби я слухаю нашу старшу наставницю, — простогнав він. — Вибачте, мені зле. Мені потрібне свіже повітря!

З цими словами він підвівся й залишив залу. Таммо розчаровано проводив його поглядом.
— Сподіватимемось, що для Таммо Франц Леопольд збереже свою історію при собі, — тихо промовила Іві, виходячи з Алісою із зали під золотим склепінням.
— Ті самі вигадки! — пирхнула Аліса.
Іві заперечно хитнула головою.
— Ні. Свою правду.
Аліса різко зупинилася.
— Ти ж не віриш у його хвастощі?
— Я знаю правду. І не маю сумнівів, що Франц Леопольд уже не раз проклинав себе за ту легковажність. Наслідки він відчув сповна — більше, ніж міг уявити.
Аліса тихо присвиснула.
— Чорт забирай, це просто неймовірно. — Вона з цікавістю глянула на Іві. — Розкажи мені, як він дійшов до такого.
Іві всміхнулася.
— Від мене ти не почуєш нічого, навіть якщо розірвешся від цікавості. Запитай у нього, якщо так прагнеш знати.
— Ніколи! Щоб я ще лестила цьому пихатому хвалькові?!

Того вечора лекція знову розпочалася з вправ у класі, але десь опівночі професор Ругуччо оголосив, що заняття переноситься на вулицю. Їх мали супроводжувати професорка Енріка, а також слуги — П'єтро, Матіас і Хіндрік. На їхній подив, приєднався й бібліотекар Леандро: він збирався переписати кілька написів на надгробках.

Шлях пролягав повз Великий цирк, а далі вулицею, де навіть у такий пізній час ще гуркотіли екіпажі. Мабуть, саме тому ніхто з перехожих не звертав уваги на маленькі безшумні групки. Вони ще не встигли дійти до краю цирку, як Аліса раптово зупинилася й нахилилася вперед.

Лучіано теж відстав.
— Що там у тебе?
Вона мовчки показала йому маленький клаптик тканини. Важкий темно-червоний оксамит. Лучіано знизав плечима.
— І що з того? Просто шматок оксамиту, відірваний від чиєїсь сукні. Який у нього запах?
Аліса піднесла тканину до обличчя.
— Я відчуваю аромат тієї черниці, яку ми бачили біля Колізею!
— Що?
Лучіано скептично глянув на неї й забрав клаптик.
— Хм… не знаю, занадто багато запахів перемішалося. А навіть якщо так? Краще викинь його.

Він знову приєднався до однокласників. Аліса ще раз вдихнула запах оксамиту й сховала лоскут у кишеню. Можливо, їй просто здалося, та одне вона знала напевне: саме таку тканину їй уже доводилося тримати в руках.

Коли вампіри минули невелику площу, потік нічних перехожих ущух, і на вулиці лишилися тільки вони. Всі зібралися на площі біля брами Сан-Паоло, поруч із міською стіною. Базиліка повністю називалася Сан-Паоло-фуорі-ле-Мура — Святого Павла за мурами. Але метою їхньої подорожі була не сама базиліка, збудована за наказом імператора Костянтина. Професор повів учнів повз ворота до іншого кам’яного монумента.

— Що це? — запитала Іві, вказавши на білокам’яну споруду, що примикала до стіни. — Піраміда в Римі?
Аліса теж здивовано глянула на незвичну для цих місць будівлю з кам’яних блоків.
— Може, коли Клеопатра приїздила до Цезаря, привезла цю маленьку піраміду в подарунок?
Лучіано посміхнувся.
— Не зовсім. Але щодо часу ти майже вгадала. Її звів народний трибун Цестій за кілька років до народження Христа. Йому кортіло, аби поховали його по єгипетському звичаю.