НІЧ У САРКОФАЗІ

Франц Леопольд інстинктивно відсахнувся назад, коли мармурова плита з гучним тріском розкололася. Він хотів попередити Алісу, спробував схопити її за рукав, але тканина вислизнула з його пальців. Хлопець впав на коліно й міг лише дивитися, як вона зникає в прірві разом з уламками мармуру й туфу. Коли її крик стих і пил трохи осів, він поповз на животі до отвору завширшки більш як у чотири кроки й зазирнув униз.

Попри потужну ауру гробниці, у нього ще не так сильно паморочилося в голові, і він зміг розгледіти Алісу серед уламків на підлозі другої секції. Це скидалося на невелику капелу.

Як можна бути такою неповороткою? Що ж, вона з роду Фамалія — і тут нічого не вдієш. А тепер полювання закінчене: лисиця втекла від них. Славу переможців отримає інша група. А вони ж покладалися на нього! На Франца Леопольда з роду Дракасів!

Спалах гніву допоміг йому зосередитись. Він міцно вхопився за край отвору, хоч усе його тіло волало: тікайте звідси, від цих древніх церковних сил.

— Алісо? — гукнув він, заглядаючи в прірву.

Її повіки тремтіли. Дівчина подивилася на нього, але він не був певен, чи справді бачила його. Чи сильно вона поранилася? Втім, провалля було не таким уже й глибоким — максимум шість або сім метрів.

— Алісо!

Чорт забирай. Її очі знову заплющилися. Тоді Франц Леопольд помітив її амулет. Він лежав серед уламків, безпорадною річчю — зовсім недалеко від неї. Хлопця пройняла думка про те, що відчуває вампір без амулета в такому страшному місці. Він знову крикнув:

— Алісо, ти мусиш узяти амулет. Він зовсім поряд, простягни руку — і намацаєш його!

Вона не ворухнулася. Франц Леопольд тяжко зітхнув. Вони втратили перемогу. Інші вже напевно виконали завдання. До того ж він підозрював, що професорка не зарахує результат, якщо він вийде з лабіринту сам. Не роздумуючи далі, хлопець стрибнув у провал.

Приземлившись, одразу пригнувся й окинув поглядом приміщення, потім схилився над Алісою. Вона була непритомна. Франц Леопольд схопив її амулет і поклав їй на груди.

— Прокидайся!

Він сильно струснув дівчину. Її повіки затремтіли, але вона так і не опритомніла. Франц Леопольд вилаявся. Він повісив її амулет собі на шию. У ту ж мить йому здалося, що сил додалося, а голова проясніла. Він нахилився й підняв дівчину. Хоч вона була така сама, як він, нести її було нескладно. Але підняти знову в тунель, що тепер лишався нагорі, через отвір у стелі — то вже зовсім інша справа. Сам він, без сумніву, міг би видряпатися по стінах, що трохи нахилялися всередину, й ухопитися за край. Але з нею?..

Він оглянувся довкола. Два склепінчасті проходи вели зі склепу, та в різні тунелі. Який обрати? Поміркувавши, Франц Леопольд вирішив піти тим, що приблизно вів у напрямку рівня, з якого вони сюди спустилися. Можливо, він приведе до тієї ж сходи.

Хлопець швидко вийшов із капели й поспішив у тунель. Вага юної вампірки його не обтяжувала, й тепер, коли не треба було шукати слід професорки, він міг повністю зосередитися на дорозі. Орієнтуватися, куди саме він прямує, було неважко, хоча вихід залишався невідомим. Тунелі постійно різко повертали або закінчувалися тупиками. Декілька разів довелося повертати назад.

Аліса заворушилася в його руках і застогнала.
— Лежи тихо! — крикнув він, хоча й не був певен, чи чує вона його взагалі.

Йому здавалося, що він іде вже цілу вічність. Якщо впродовж найближчої години він не знайде сходи, то часу попереду буде безліч: їм доведеться лишатися тут унизу, доки сонце не сховається за обрій. Попереду знову з’явилася розвилка. Франц Леопольд зупинився й розгублено заморгав. Їм треба було йти на захід. Це наліво чи направо?

Він відчув, що думки стають усе більш каламутними. Де, чорт забирай, був захід? Він уже надто довго блукав серед цих християнських кісток і фресок. Навіть із двома амулетами його сили повільно танули. Він ще раз поглянув на лівий тунель, потім на правий. Треба було вирішувати. Гаразд, тоді наліво.

Франц Леопольд рушив далі. Ще двічі довелося обирати на роздоріжжях. Тунель постійно кудись звертав. Потім йому трапилися дві відкриті могильні капели, повз які він мусив пройти.

— Я не дам себе перемогти, — проричав юний вампір, просуваючись уперед по сантиметру.

Ні, він не зламається і не стане посміховиськом для інших. Професорам не доведеться шукати його в цих тунелях і витягати знесиленого нагору. О, ні! З ним такого не буде, бо він — Франц Леопольд із дому Дракас!

Хлопець завернув за ріг і ледь не схлипнув від надміру почуттів, коли побачив сходи. На мить Франц Леопольд завмер, зробив непроникне обличчя й повільно почав підніматися нагору. Після другого прольоту він справді дістався місця, з якого вони з Алісою кілька годин тому спустилися в катакомби. У грудях розгорілася гордість, плечі випрямилися. Він переміг! Ще кілька сходинок — і вони на волі.

Останні метри висмоктали рештки його сил. Франц Леопольд поклав Алісу на траву й жадібно вдихнув свіже ранкове повітря. З кожним подихом у голові ставало світліше.

Він озирнувся. Навколо не було нікого, хто б зустрів їх і похвалив за геройський вчинок. Він сердито насупився. Нарешті, десь далеко, за алеєю кипарисів, почулися голоси. А тоді тишу бліднучої ночі прорізав виття. Білий вовк Сеймур мчав до них по траві. А за ним, пробиваючись крізь чагарник, вирвалися кілька вампірів.

Першим дістався Сеймур. Він нахилився до Аліси й лизнув їй щоку.

Франц Леопольд скривився з огиди.
— Припини! Якби вона була при тямі, це б її точно доконало!

Аліса застогнала й із зусиллям перекотилася на бік. Вовк загавкав і поступився місцем вампірам, які відразу оточили її та Франца Леопольда. Це були Іві й Лучіано, які не дозволили забрати себе до Золотого дому; синьйора Енріка та синьйор Ругу́ччо, а також їхні слуги: Гіндрік і Матіас, тінь Франца Леопольда, що теж настояв на участі в пошуках.

Тепер Гіндрік став навколішки, схилився над Алісою, котра поволі приходила до тями, й оглянув її.