КАТАКОМБИ

На чоловікові було криваво-червоне вбрання, що спадало аж до п’ят. На грудях виблискував важкий золотий хрест. Відкинувшись на спинку розкішного, але неймовірно незручного крісла, він сидів, сплівши пальці на животі. У світлі полум’я поблискував величезний рубін у персні.

— Я почекала б іще, — запевнила його жінка й кивнула так, що її покривало зашурхотіло. — Але з’явилися троє незнайомців. Я не знаю, що могло комусь знадобитися в такий пізній час і в такому віддаленому місці. До того ж вони привели із собою велику собаку, майже завбільшки з вовка! Вона мене відчула. Я не могла вчинити інакше, ваше високопреосвященство, та й він уже занадто спізнювався!

Кардинал підняв руку, аби зупинити потік її слів.
— Я зрозумів, сестро Ніколо. Я дам знати, коли мені знову знадобиться ваша допомога. А тепер ідіть!

Він зачекав, поки її кроки стихнуть у коридорі. Потім накинув довгий чорний плащ і натягнув широкополий капелюх майже до самих очей. На вулиці він зупинив візника, і той швидко повіз його через міст, далі — на південь, уздовж набережної Тибру. Біля круглого храму Геркулеса кардинал вийшов, розрахувався й рушив далі пішки.

Попереду били дзвони церкви Святої Марії в Космедіні. Він знав — не запізниться і, як завжди, прийде раніше за інших.

Кардинал проминув церкву й попрямував до видовженого овального майдану, який колись був Великим цирком — ареною римських імператорів, де проходили перегони колісниць і атлетичні змагання. Тепер від цирку лишилася лише котловина, заросла бур’яном. Час зруйнував глядацькі трибуни, імператорську ложу й обеліски. І все ж тут залишалося щось від тих далеких днів. Щось таємне, давно забуте. Саме воно й робило це місце надзвичайно цінним для кардинала.

Він звернув ліворуч у провулок між цирком і подовгастою спорудою, що вже багато років стояла пусткою. Дах провалився, у руїнах стін росли кропива й терен, а плющ оплів камінь і порожні віконні отвори. Кардинал пройшов під кам’яним склепінням, де ворота давно були вибиті, перетнув двір і попрямував до замаскованих сходів, що вели вниз. Він спустився стертою кам’яною драбиною до самого низу.

На худому обличчі промайнула похмура усмішка, коли він пригадав знамениту античну плиту — «Уста істини», що залишалася позаду, усього за кілька кроків, на портику церкви. Легенда казала: якщо брехун покладе руку до розкритого рота божества — воно відкусить її.
«Мабуть, — подумав кардинал, — нам слід було б проводити наші зібрання там і змушувати кожного члена під час звіту тримати руку в Бокка-делла-Верита».
Звичайно, з винятком самого кардинала. Адже він був їхнім головою й засновником товариства. І він зовсім не зобов’язаний був відкривати їм свої справжні цілі й методи!

Кардинал запалив кілька ламп у вестибюлі. Коли він скинув плащ, по спині пробігли мурахи. Він знову замислився: чи то від сирого холоду підземелля, чи в цьому старому мітреумі було ще щось — окрім вологого каменю та тіней. Цей перський культ колись поширився по всій Римській імперії (ще до приходу християнства) й уже тоді був оповитий таємничістю й містикою. Мітреуми завжди будували під землею, а кожен новий брат давав обітницю мовчання. Чи могло бути більш підхоже місце для Червоних масок?

Раптом на сходах почулися кроки й голоси. Інші члени товариства вже наближалися. Кардинал поспіхом надів маску, а золотий хрест заховав під мантію. Після цього він сів на чолі столу в колишньому храмі античного божества. Якщо інші приміщення були залиті світлом, то тут горіла лише одна свічка — просто посеред столу.

У цей момент до зали ввійшли члени товариства. Кардинал іще почув уривки їхніх останніх фраз.

— Нехай святий отець повертається до свого улюбленого притулку для сиріт «Тато Джованні», якщо йому бракує духу для такого великого плану, — мовив один із них.
— Він надто рано втік із Рісорджименто*. Хоча я й так ніколи не вірив, що він був гідною кандидатурою на трон короля, — додав інший.
— А що ви хотіли? — буркнув грубий голос єдиного чоловіка серед них, хто не прагнув церковної кар’єри. — Ви отримали своє об’єднання Італії. Хіба так важливо, хто стане на чолі — король чи Папа? Королі й Папи приходять і відходять.
— Ну, наш найдорожчий Пій тримається на диво довго, — тихо втрутився ще один. — Раніше жоден Папа не сидів на престолі стільки років.

Але їхній співрозмовник, здавалось, був непохитним.
— Не має значення, королі чи Папи — справжніх правителів ніхто не знає, — кинув він. — І ми зібралися тут не для політики, а щоб боротися з демонами ночі.

Чоловіки посідали на свої місця. Останній із шести членів братства з’явився трохи пізніше й мовчки зайняв свій стілець. Кардинал обвів їх поглядом. Усі були в широких накидках і червоних оксамитових масках під каптурами. Та раптом він насторожився й нахилився вперед. Що це? На одному з чоловіків не було тієї маски, яку він отримав під час принесення клятви. Натомість — дешева підробка з тонкої червоної тканини. Відчувши його погляд, чоловік натягнув каптур ще глибше на обличчя й винувато схилив голову.
— Пробачте, ваше високопреосвященство, я не зміг її знайти. Мабуть, десь загубив. Але вона обов’язково відшукається, — поспіхом додав він.
— Сподіваюся! І щоб такого більше не траплялося! — буркнув кардинал.

Потім він підвівся й після звичних вступних слів та клятви вірності братству й мовчанню щодо всього почутого відкрив збори.
— Дорогі брати, напевно, ви вже знаєте, що граф Барбо став жертвою, так би мовити, загадкового нещасного випадку. Він більше не зможе служити королю в боротьбі проти планів Ватикану!

У залі пролунав схвальний гул.
— Отже, ця проблема вирішена, й запевняю вас: нам залишилося небагато, аби позбутися ще й міністра з дому Колонна.
— Я з великим задоволенням дізнався б, хто став його вбивцею, — пробурмотів чоловік із хрипким голосом. — Якщо мої здогади вірні…
Кардинал різко глянув на нього. Чоловік схилив голову так, що кардинал більше не бачив його очей.