НІЧНЕ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ

Франц Леопольд був не єдиним, хто помітив, як Аліса, Лучіано й Іві зникли крізь таємні двері. Малколм трохи почекав, а тоді теж вислизнув у ніч. Але, на відміну від Франца Леопольда, він зовсім не збирався переслідувати інших. Він хотів насолодитися свободою ночі сам — так, як робив це вже давно у Лондоні. Схрестивши руки за спиною, він повільно рушив серед руїн на північ. Він вдихав запахи ночі й дивився на небо, всіяне зорями. Тут було тихо й мирно, але вже за руїнами пульсувало життя великого міста, яке ніколи не втихало цілком.

Сьогодні Малколм не мав наміру зустрічатися з людьми. Йому завжди було важко відмежовуватися від них, приборкуючи своє бажання. Вони пахли так смачно! Малколм зітхнув. Йому потрібно було ще рік почекати — і він нарешті стане дорослим членом клану, зможе виходити на полювання разом з іншими. Бажання було таким сильним, що йому навіть здалося, ніби він відчув запах молодої дівчини. Солодкий і спокусливий аромат ставав усе виразнішим. Це було не марення! Він завмер і вже за кілька секунд помітив рух за кущами. Широке темне пальто, капюшон на голові. Малколм безшумно ковзнув на звук, відкинувши всі перестороги розуму. Він мусив її побачити!

Латона кипіла від злості. Дядько знову відмовився взяти її із собою. Деякий час вона ходила по кімнаті туди-сюди, а потім зрозуміла, що більше так не може, й, накинувши його пальто, вийшла з дому. Минаючи Капітолійський пагорб, дівчина попрямувала до руїн, таких таємничих під зоряним небом. Тут було самотньо, похмуро й трохи моторошно. Латона обожнювала гострі відчуття, народжені прагненням до забороненого. Ще в дорозі вона дістала з кишені червону маску й одягнула її, сховавши обличчя. Як складеться її життя, коли її справді приймуть у товариство? Чи буде вона тоді в небезпеці? Чи доведеться озиратися на кожному кроці, шукаючи очима переслідувача? Латона зупинилася, щоб озирнутися. Хіба он там не рухається чиясь тінь? Зловісний силуєт крадеться від куща до куща… А може, то лише гілки, що гойдаються від нічного вітру? Її радість від нічної пригоди змінилася страхом. Вона відступила до обваленої стіни. Серце дівчини калатало дедалі гучніше. Вона мусила подолати страх, якщо прагнула стати помічницею дядька! Латона зробила кілька глибоких вдихів і, відкинувши вагання, рушила далі.

Малколм беззвучно просувався вперед. Так, це була дівчина в старомодному важкому пальті. Але що це в неї на обличчі? Малколм не міг уявити, щоб римляни носили маски, коли не було карнавалу. Може, вона вирушила на бал-маскарад? Він ступив ще ближче. Дівчина насторожено озирнулася навколо. Він відчув її страх. Ні, під пальтом були штани, а не бальна сукня. Це здавалося ще дивнішим. Що могло робити людське дитя тут, у такий час, без супроводу дорослих — та ще й у такому вбранні? Він знову рушив за нею й, виправдовуючись перед самим собою, почав переконувати себе, що йде лише з цікавості. Можливо, він просто хоче дізнатися, хто вона й чому вийшла в ніч.

Малколм відчув, як прискорилося її серцебиття. Він почув запах крові, яка бігла швидше й швидше. Тепер він був усього за два кроки від неї. Свідомість дівчини ще не сприйняла його присутності, але її тіло вже відчуло небезпеку. Вона тихенько покашляла, обернулася й кинулася тікати, підіймаючи поли довгого пальта, аби не заплутатися в них. Тоненька гілочка заплуталася в її волоссі. У паніці дівчина вирвала її й побігла далі. Напевно, бідолашна навіть не помітила, як маска злетіла з обличчя й загубилася. Вона мчала до ліхтарів, до життя міста, що вирувало вже на площі Венеції.

Малколм таки зумів придушити бажання наздогнати здобич і зупинився. Натомість він підійшов до куща й нахилився. У його руці опинилася м’яка оксамитова маска. Він підніс її до носа, вдихнув — і відразу відчув аромат дівчини.

Франц Леопольд біг так швидко, що його ноги майже не торкалися землі. Він чув важке дихання переслідувача. Юний вампір був спритним і моторним, але йому було далеко до того звіра. Він почув, як той зупинився, пригнувся й стрибнув. Франц Леопольд спробував кинутися вбік, але вовк виявився швидшим і приземлився всіма чотирма лапами йому на спину. Юнак з усієї сили гепнувся на землю й у ту ж мить відчув на губах смак сирої землі. Звісно, можна було б спробувати вступити в бій зі звіром чи покликати на допомогу, та Франц Леопольд навіть не ворухнувся, бо надто виразно відчував ікла біля потилиці. Потім він почув наближення кроків.

— Це був чистий захоп! — вигукнула Аліса.
— Так, знадобився лише один стрибок, аби він упав, мов дерево! — тріумфував римлянин.

«Він ще поплатиться за це», — поклявся подумки Франц Леопольд. Він ні за що не збирався просити Іві-Мері відкликати вовка.

— Молодець, Сеймуре, — долинув до нього її мелодійний голос. — Тільки відійди, будь ласка, вбік, щоб ми могли побачити, кого ти впіймав.

Вовк лише загарчав і не зрушив із місця.

— У будь-якому разі це не людина, — констатував Лучіано.

— Сеймур! — повторила Іві-Мері.

Він ніколи б не повірив, що вона здатна на таку різкість, яка прозвучала в одному-єдиному слові. Вовк закрив пащу, прибрав могутні лапи й зліз із жертви. Чиясь рука схопила Франца Леопольда за плече.

Він відкинув її й крикнув:
— Не торкайся до мене своїми товстими пальцями!

Він намагався виглядати якомога спокійнішим, що було не так-то просто, з огляду на вимазані землею щоки й розкуйовджене волосся.

Аліса закотила очі.
— Я ж була певна, що впізнала цю стрічку. Що ти тут робиш?

— Я можу спитати у вас те саме, — холодно відповів Франц Леопольд. — Чи я потривожив вас під час забороненої трапези? Тоді дуже шкода!

— Трапези? — розгублено перепитав Лучіано. — Ти хочеш сказати, що ми чатували на ту жінку?

— Жінку? Дуже цікаво. І що ж вона тут шукала?

— Нам теж страшенно хотілося це дізнатися, — сказала Аліса.

Франц Леопольд підняв брови.
— І навіть не намагайтеся плутати мене своїми дешевими хитрощами.

— Ми не маємо й гадки, що їй тут знадобилося, — розсердилася Аліса. — Але, можливо, ми змогли б це з’ясувати, якби ти не гримів, наче незграбна людина!