У КОЛІЗЕЇ

Вона була просто неймовірною! Аліса мусила стежити за собою, щоб не витріщатися на нову дівчину з відкритим ротом. Навіть коли заняття продовжилося, вона постійно відчувала спиною присутність Іві-Мері.
Чи варто їй потім заговорити з нею і представитися, чи ірландка сприйме це як нав’язливість? Треба поводитися дуже тактовно і ні в якому разі не витріщатися на новеньку, як це до цього робили деякі юні вампіри. У неї ще буде можливість познайомитися.

Ця можливість з’явилася під час перерви опівночі. Сіньйора Енріка попрощалася з ними і повідомила, що через півгодини прийде професор Ругуччіо, який проведе наступне заняття.

Вампірі вийшли з класної кімнати, розійшлися по тунелях, хтось вирушив у двір, хтось — у зал Сичів. При цьому всі розмови крутилися лише навколо вампірші зі срібним волоссям та її вовка, але миттєво обривалися, як тільки ті з’являлися неподалік. Ірландка ж або не помічала цього, або дуже переконливо ігнорувала їхні перешіптування.

Після того як Іві-Мері віднесла свої речі до першої спальні та увійшла до залу зборів разом із вовком, Лучіано завмер на півслові. Коли вона з’явилася перед ним, він усміхнувся й безглуздо витріщився на неї. Аліса вагалася: розсердитися на це чи сприйняти як щось кумедне. Вона перевела погляд із дівчини на Франца Леопольда, чий погляд був спрямований на Лучіано. На обличчі венца з’явився зловтішний вираз. Ймовірно, він, використовуючи свої телепатичні здібності, не зупиниться перед тим, щоб повідомити іншим про почуття та таємні думки Лучіано. Без сумніву, це призведе до незручної ситуації для юного римлянина, але що вона могла вдіяти проти цього?

Франц Леопольд відкрив рот, але перш ніж встиг сказати щось, Іві-Мері звернулася до нього:
— Я ж уже казала тобі, що це неввічливо! — сказала вона м’яким докором. — Коли я просила більше так не робити, то мала на увазі не лише себе! Ти не повинен використовувати свої здібності проти інших учнів, які ще не навчились захищати свої думки. Ця сила — лише для захисту і полювання. І більше не намагайся. Зі мною в тебе нічого не вийде.

Вона відвернулася.

Франц Леопольд, ошелешений її словами, розгублено замлів:
— Це неможливо… Тільки Дракас володіють силою думки!

Потім, здивовано похитавши головою, він вийшов із залу.

Лучиано підвівся з крісла й незграбно попрямував до Іві-Мері.
— Дякую, це було дуже люб’язно з твого боку. Хоча я точно не знаю, що він хотів сказати, але для мене це було б… — Він спіткнувся й збентежено глянув убік.

Іві-Мері, навпаки, виглядала абсолютно спокійною. Судячи з усього, її зовсім не схвилювало те, що сталося.
— Мені було приємно, Лучіано.

Римлянин ніяково поклонився.
— Я до твоїх послуг. Якщо тобі колись знадобиться моя допомога, звертайся. Не те щоб я думав, що мої сили можна порівняти з твоїми…

Вона перебила його:
— Дякую і приймаю твою пропозицію. Як щодо невеличкої екскурсії вашим царством? Думаю, після останньої лекції ще буде достатньо часу, поки передранкові сутінки не загнали нас у наші труни.

Лучиано засвітився від радості:
— О, так, звісно, із задоволенням покажу тобі Колізей та руїни на Палатинському пагорбі.

Іві-Мері усміхнулася:
— Звучить захопливо. Нам можна йти самостійно, чи варто взяти охоронців?

Вона кивнула на слуг, які стояли в кутку та непомітно спостерігали за своїми підопічними.
— Якщо я прикажу Франческо залишитися тут, він виконає моє бажання!

— Добре! — Іві-Мері знову усміхнулася. — Буду чекати.

Лучиано відвів погляд і почав нервово теребити піджак.
— Якщо ти не проти, ми могли б узяти з собою Алісу з гамбурзького клану Фамалія.

Іві-Мері подивилася на неї, і Аліса намагалася зберігати байдужий вигляд, хоча в думках усе ще розмірковувала, чому Лучіано так учинив. Може, він просто боявся залишитися з ірландкою наодинці? Або ж відчував себе вже пов’язаним із нею, Алісою, дружбою й тому хотів показати римські руїни і їй також.

Іві-Мері підійшла ближче й простягнула руку:
— Ну звісно! Я рада познайомитися з тобою. Я — Іві.

Вони потиснули руки. Аліса оцінююче подивилася на Іві, та не побачила ні злості, ні прихованої фальші. Можливо, вона справді була такою приязною, якою й здавалася. Та все ж Аліса відчула щось на кшталт бар’єра, непроникної стіни, яка надійно тримала всередині те, що не мало виходити назовні. Відкритості ірландки вистачало рівно настільки, наскільки вона сама дозволяла. Свої таємниці вона точно збереже назавжди. Аліса була певна: таких таємниць у неї чимало!

— Я теж рада, Іві, — відповіла вона.

Аліса опустила погляд на вовка, який випробувально дивився на неї жовтими очима. Коли вона обережно простягнула руку до його голови, він не зрушив із місця, лише шерсть на загривку настовбурчилася. Аліса запитально глянула на Іві:
— Він не вкусить мене?

На її подив, Іві передала питання вовкові. Аліса зрозуміла лише ім’я звіра — Сеймур. Можливо, вона говорила з ним гельською. Вовк тихо скавулькнув, після чого його шерсть знову пригладилася.

— Можеш торкнутися його, — спокійно сказала Іві.

— Сеймур, — повторила Аліса й поклала руку йому на загривок.
Його шерсть була така м’яка!

— Це велика честь, — додала Іві. — Він дуже вибагливий у своїх симпатіях і зазвичай не дозволяє незнайомцям торкатися до нього.

— Він чудовий! — захоплено вигукнула Аліса.

Усмішка Іві трохи згасла.
— Так, він такий. Але він також — моя тінь. І не так вже й легко наказати йому залишитися тут, коли мені заманеться.

Аліса махнула рукою:
— Не страшно, він же лише вовк, а не дорослий вампір, який постійно втручається і псує все весілля. У нас у Гамбурзі немає тіней. Ми живемо всі разом. У цьому є і переваги, і недоліки. Пані Еліна вирішила, що Гіндрік відповідає за юних вампірів, тож він мусить постійно тримати нас у полі зору. Нам, на відміну від Лучіано та Франческо, теж непросто відіслати слугу, коли ми цього хочемо. Він сам вирішує, чи небезпечне те, що ми задумали, і чи потрібна нам його охорона.