Іві-Мері

Дівчині було нудно. Вона сиділа в потертому кріслі й нетерпляче постукувала носиками туфель по вицвілому килиму. Її погляд знову й знову ковзав до старих підлогових годинників у кутку. Минуло лише п’ять хвилин відтоді, як вона востаннє дивилася на них.

Латона протяжно зітхнула, та в кімнаті більше нікого не було, хто міг би помітити її хвилювання. Скільки ще чекати? Була глибока ніч, але Латона не відчувала втоми. Про те, щоб лягти спати, вона навіть не думала. Поки її дядько блукає вулицями похмурого, небезпечного Риму, вона не зімкне очей!

Латона різко підвелася й почала тривожно ходити з кутка в куток. Час від часу її погляд падав на дзеркало над комодом. Вона спинилася. У його вже трохи тьмяній поверхні відбивалася дівчина середнього зросту, струнка, навіть трохи худорлява. З недбало зав’язаного вузла вибилися пасма довгого темного волосся. Чіткі скули й серйозні карі очі. На жаль, справжньою красунею її назвати було важко.

Так Латона знову підсумувала побачене. На відміну від інших дівчат, з якими колись навчалася в жіночій гімназії і яких незабаром їхні родини «виведуть на ринок» наречених та виставлять на вечорах і балах, Латона не мала особливої привабливості. Ба більше — вона здавалася старшою за свої чотирнадцять років. Можливо, причина була в її очах, які бачили таке, від чого інших дівчат, напевне, завжди оберігали. Те, що тепер переслідувало її навіть уві снах.

Так, це було помітно в її погляді. Навіть дядько Кармело відзначив це.
— Це недобре, — сказав він сьогодні ввечері й знову відмовився брати її з собою.

Хіба він не розуміє, що вже надто пізно відсторонювати її від справи й тримати в невіданні про те, як усе відбуватиметься?

Латона обурено фиркнула й знову заходила по кімнаті. Біля вішалки в кутку вона зупинилася. Там висіло старомодне пальто з накидкою, яке дядько вдягав лише у виняткових випадках. Її рука ковзнула в кишеню й намацала предмет — частину таємниці, так ретельно прихованої від неї.

Але кілька тижнів тому, коли дядько перебрав вина, їй вдалося витягти з нього кілька фраз, про що він згодом явно гірко шкодував. Принаймні, він не раз просив забути ті необачні слова. Та саме через це Латона запам’ятала їх і без кінця прокручувала в голові.

Вона накинула пальто на плечі й стала перед дзеркалом. Важка тканина спадала аж до щиколоток, повністю огортаючи її. Вона дістала з кишені червону оксамитову маску й приміряла її. Очі в прорізах здавалися майже чорними й виглядали ще більшими, серйознішими.

— Товариство червоних масок, — прошепотіла дівчина й прислухалася до слів, що відразу ж завмерли в старій кімнаті.

У порожній кімнаті, де дядько знову залишив її саму, Латона стиснула руки в кулаки й уп’ялася поглядом у відображення в дзеркалі, що здавалося таким чужим. Тепер усе зміниться! Їй було нестерпно, що з нею поводилися як із малою сиротою, нав’язаною дядькові Кармело всупереч його волі. Вона вже майже доросла й більше не буде лише набридливою племінницею. Вона стане його колегою та довіреною особою! Його помічницею у боротьбі зі злом ночі!

Кришку відсунули вбік.
— Бажаю вам доброго вечора, юний сеньйоре, — чемно мовив слуга.

Він без жодних зусиль підняв важку плиту й прихилив її до стіни. Франц Леопольд навіть не спромігся відповісти.

Він неквапливо вибрався з масивного нічного саркофага, зняв одяг, у якому спочивав минулої ночі, й кинув його на підлогу. Матіас поспішив зібрати речі, після чого допоміг своєму юному пану вдягнути свіжий костюм, який щойно ще раз ретельно почистив. Він доклав усіх зусиль, аби жодна порошинка не зіпсувала елегантного вбрання з чорної тканини.

Франц Леопольд стояв із розставленими руками, поки Матіас надягав на нього сорочку та штани, застібав жилет і зав’язував білу краватку-метелика. Хлопець терпляче чекав, поки слуга розчісував його волосся й перев’язував його на потилиці чорною стрічкою. Попри незграбне тіло й великі руки, Матіас був напрочуд обережним. Він занадто добре знав, яке покарання може спіткати його за найменшу помилку.

Франц Леопольд кинув погляд на п’ять трун і з задоволенням відзначив, що його саркофаг був найбільшим і найрозкішнішим. Саркофаги обох римлян, Лучано й Мауріціо, були старими, з пошкодженими написами та рельєфами, а Фернанд узагалі спав у кам’яній труні без жодних прикрас — та, схоже, це його анітрохи не турбувало.

Поки слуги одягали хлопців Дракас у свіжі костюми, а тіні римських вампірів чистили одяг своїх юних підопічних, Фернанд сидів на краю своєї кам’яної труни й безтурботно бовтав короткими ногами. У свої дванадцять він був наймолодшим у цій спальні. Схоже, в нього взагалі не було нечистокровного, який би опікувався ним, але, здавалося, хлопця це не обходило. Його одяг виглядав так, ніби за ним роками ніхто не доглядав: штани були пом’яті й забруднені, сорочка безформна та подерта у двох місцях. Франц Леопольд з огидою скривив губи.

— Цікаво, в якому хліві вони там, у Парижі, живуть, — кинув Карл Філіп, простеживши за поглядом кузена.

Фернанд лише усміхнувся, і стало видно, що в нього ще й зламаний ікло.
— Ми мешкаємо в лабіринті тунелів та кімнат під містом. Ви б здивувалися, побачивши, який він величезний.

Схоже, це було єдине, що він захотів їм розповісти. Він нахилився над своєю труною й тихо свиснув. Там щось зашурхотіло, і незабаром по його рукаву видерлася вгодована пацюк і зручно вмостилася на плечі. Фернанд погладив її по спині.

— А ти, бачу, вже сам добув собі сніданок, — уїдливо кинув Франц Леопольд. — Це огидно!

Фернанд люто затряс головою.
— Ні, вона моя супутниця, я беру її з собою всюди!

— Куди ж ми потрапили, — простогнав Франц Леопольд, поки Матіас допомагав йому вдягнути фрак бездоганного крою.

За хвилину юний венець з гордо піднятою головою вийшов зі спальні.

— Ні, зачекайте, не сідайте! — вигукнула синьйора Енріка й підняла руки.

На ній знову було просте темне вбрання, а волосся зібране в строгий вузол.