Золотий дім Нерона

Вечірнє небо над Римом поступово темніло, змінюючи відтінок із рожево-червоного на темно-фіолетовий. Ще на мить горизонт над морем яскраво спалахнув, а потім побляк, і ніч накрила Вічне місто тінню.

Деякий час у кам’яних кімнатах під руїнами терм епохи царя Траяна панувала тиша. У західному крилі біля стіни рядами стояли кам’яні гроби. Мраморні кришки деяких блищали гладкою поверхнею, але майже всі інші були прикрашені витонченими рельєфами та позолоченими написами.

Раптом пролунів скрегіт. Проста надгробна плита почала зсуватися вбік, поки не утворилася щілина шириною в долоню. З саркофага з’явилися короткі білі пальці з обкушеними нігтями і на мить замерли. Пролунав стогін, що відбився від кам’яних стін. Потім рука спершись на кришку, різко відсунула її. Із гробу піднявся вампір. Він пробормотав кілька італійських лайок і глибоко вдихнув вологе повітря старих стін, яким вже майже дві тисячі років. Тепер скрегіт почувся й у інших кімнатах — настає нова ніч.

Лучіано голосно позіхнув і пригладив пальцями чорне волосся, що стирчало на голові, наче голки їжачка. Обличчя вампіра було кругле, як і його досить повненьке тіло.

— Франческо, де ти? Прокляття! Як же я втомився сам відсувати цю важку плиту! Навіщо ти мені взагалі потрібен, якщо тебе ніколи поруч нема?

Це обурене питання залишилося без відповіді, але десь далеко долинули кроки. Лучіано повернув голову, настільки, наскільки дозволяла коротка шия, і прислухався. Чи це прибули гості? Він миттєво забув про свій гнів на ненадійного слугу. Із несподіваною для своїх габаритів спритністю він вискочив із гробу і так сильно штовхнув плиту, що вона відсунулася ще трохи й сповзла на п’єдестал, на якому стояв гроб. Але хто зараз думав про це? Франческо потім виправить плиту. Лучіано знизав плечима і поспішив розгладити пом’яту одежу.

На ньому були коричневі штани та зелений сюртук, з-під якого визирав червоний жилет із візерунком і жовта краватка. Як і більшість членів родини Носферас, Лучіано любив яскраві кольори і постійно відчував невтамовану спрагу! Та його слуга, як завжди, був невловимий, і Лучіано довелося бігти до залу з золотою стелею, щоб випити там кров і заглушити нестерпний біль у щелепі.

— Гості вже прийшли? — запитав він у такої ж повненької сивоволосої жінки-слуги, чия проста сіра одежина видавала її нечистокровною.

Ціта похитала головою.

— Ні, я не чула, щоб екіпажі поверталися. Вони запрягли коней ще до заходу сонця, і щойно згас останній промінь, вирушили на вокзал.

У цей момент увійшла молода жінка з немовлям на руках. Лучіано засяяв. Всі любили весело милу Рафаелу, яка кілька років тому прийшла в цей дім разом із Цітою і взяла на себе догляд за вічно голодним малюком, якого створила для себе Меліта, кузина графа Клаудіо, після багатьох років безуспішних спроб народити сама. Через п’ять років їй набридло опікуватися маленьким мучителем, і вона дедалі частіше доручала його Рафаелі.

Лучіано обмінявся кількома жартівливими фразами зі слугою, а потім знову звернувся до Ціти.

— Ти не знаєш, куди подівся Франческо? — запитав він, випрямляючись і роблячи похмуре вираз обличчя, аби показати своє невдоволення слугою, але на Ціту це зовсім не подіяло. Вона посміхнулася і пригладила його стирчаче волосся.

— Граф Клаудіо покликав Франческо поїхати на вокзал. Ти вже наситився, мій дорогий?

Ще до того, як Лучіано встиг відповісти, у кімнату стрімко влетіла К’яра, а за нею, на два кроки позаду, як завжди, слідувала її служниця Леонарда. У К’яри було таке ж кругле обличчя, як у кузена Лучіано, а також досить помітні жіночі округлості, хоча їй, як і йому, недавно виповнилося тринадцять років.

— Пішли, вони тут!

Вона нетерпляче змахнула чорні пасма з обличчя.

— Хто? Всі гості? — уточнив Лучіано, поспішивши за нею.
— Ні, досі я бачила тільки Дракас із Відня. Вони — неймовірні! Але ти сам скоро побачиш.
Вона широко розплющила очі і тихо нервово засміялася.

Лучіано хотів спитати, що вона мала на увазі, але в цей момент вони вже дісталися восьмикутної зали, де мали зустрічати гостей. Звісно, граф Клаудіо, очільник римського клану, вже був тут, як і його найближчі довірені особи. Та Лучіано також помітив кількох старців, перш за все, звичайно, графа Джузеппе, який був не лише дідусем графа Клаудіо, а й його попередником на посаді голови клану. Але члени родини його зовсім не цікавили.

Тут К’яра різко зупинилася перед ним, і він ледь не вдарився об неї. Вона склала руки на грудях і захоплено зітхнула. Лучіано став поруч і слідкував за її поглядом, який зараз був прикований до гостей із Відня.

Прибули Дракас у цей час приймали витончені привітальні слова графа Клаудіо. Так, тепер він зрозумів, що мала на увазі К’яра. Вони справді були неймовірними! У всіх гостей із Відня вирізнялися високий зріст і благородні риси обличчя, зокрема тонкий прямий ніс. У всіх були густе каштанове волосся: жінки уклали його в красиві високі зачіски, а чоловіки зав’язали хвости стрічками з дорогоцінними каменями. Одяг гостей був пошитий із дорогих тканин і сидів на них ідеально, підкреслюючи досконалість тіл. Ніщо не видавало, що вони провели два дні у своїх гробах на шляху з Відня до Риму через Альпи. Здавалося, цілий рій слуг щойно підготував їх до балу у королівському палаці Хофбург. Лучіано тихо стряхнув пил із пом’ятих штанів.

Граф Клаудіо шанобливо привітав двох найбільш розкішних гостей — мабуть, барона Максиміліана та його сестру Антонію — і потиснув руки їхнім супутникам. Потім він жестом покликав двох хлопчиків і двох дівчаток і з широкою усмішкою привітав і їх. Одна з дівчаток, як здалося Лучіано, була на пару років старша за нього та К’юру, інша — не старше дванадцяти. Потім один із хлопчиків вийшов уперед і граціозно представився графу Клаудіо.

— Франц Леопольд, — представився він приємним віденським голосом.

— Хіба він не чудовий? — прошепотіла К’яра й тихо зітхнула: — Я ще ніколи не бачила такої прекрасної істоти. І як він рухається!