ДОРОГА ДО РИМА

— Що це ти робиш? — недовірливо спитав заспаний Таммо, який усе ще сидів у своєму ящику.

Гіндрік привітно кивнув йому та поставив на підлогу дві довгі скрині, які ніс у руках. Вони були майже такими ж завдовжки й широкими, як труни юних вампірів.

«Хоча зовні Гіндрік і не змінюється, його сила постійно зростає», — подумала Аліса, яка вже встигла одягтися й укласти зачіску. Сьогодні на ній було блакитне плаття з шовкової тафти із закритим ліфом, видовженою до стегон кірасою й маленьким комірцем-стійкою. Низ складався з вузької довгої спідниці, прикрашеної рюшами, та коротшої верхньої, що злегка випиналася ззаду завдяки невеличкому турнюру.

— Серене, поглянь, яка в неї гарненька качина попка, — піддражнив її Таммо.

Аліса мало не роздерла свої спідниці, коли кинулася на брата, намагаючись схопити його за скуйовджений чуб. Вона оступилася й мало не впала, але Гіндрік миттєво підтримав її. Обидва хлопці захихотіли. Аліса з безсилим роздратуванням глянула на них.

— Чому я мушу носити ці дурнуваті сукні, в яких неможливо навіть рухатися? І ці черевики? — вона сердито показала на шкіряні туфлі тонкої роботи з оздобленими підборами.

— Пані Еліна сподівається, що ви справите добре враження на інші родини.

— Ах, невже вона думає, що якщо я перечеплюся в цих вузьких спідницях, то враження буде кращим…

— …ніж якби ти виглядала, мов портовий хлопчак із бідного кварталу, — докінчив Гіндрік. — Так, можна й так сказати. Але ти не перечепишся і не впадеш. Можна й у вузькому вбранні перетнути кімнату одним стрибком, якщо зосередитися.

— Я працюватиму над цим, — з гідністю відповіла Аліса, але подумки вирішила: в Рим я неодмінно візьму сорочку, штани й зручне взуття. Хто знає, що нас там чекатиме?

Гіндрік заніс третю скриню. Лише тепер Аліса зауважила, що він і сам сьогодні причепурився. На ньому був однобортний шовковий фрак помаранчевого кольору з високим коміром і вузькими рукавами, жилет, жовті шовкові бриджі, білий галстук із мереживним жабо, білі панчохи та чорні туфлі з пряжками. Він відмовився від перуки й натомість зібрав темно-русяве волосся в хвіст, перев’язавши його оксамитовою стрічкою.

— Останній писк моди, так? — уважно роздивившись його, припустила Аліса.

— Авжеж, — уклонився Гіндрік і додав: — Мода столітньої давності.

— То розкажи вже про ці скрині, — нетерпляче попросив Таммо.

— Пані Еліна наказала, щоб ви за одну годину склали сюди все, що хочете взяти до Рима. Оберіть кожен собі скриню, а тоді знову лягайте у свої труни. Пізніше я занесу їх у екіпажі, що чекають унизу, й ми вирушимо на вокзал.

— І ми всю дорогу маємо провести в цих ящиках?! — розчаровано вигукнула Аліса.

Гіндрік кивнув.

— Але ж тоді ми нічого не побачимо! Я думала, потяг вирушає пізніше, коли стемніє.

— Правильно. Але шлях триватиме майже два дні! І краще для нас подорожувати як вантаж.

— І ти, і пані Еліна, і всі інші теж так?

— Так. Райнт і Аннеке зустрінуть нас на вокзалі й подбають, аби нас надійно завантажили й ніхто не перешкоджав у дорозі.

Гіндрік рушив до дверей.

— Поспішайте. Нам треба виїхати вчасно.

Аліса відразу взялася пакувати речі. Передусім вона заховала свої газети, зібрані за останні ночі, а тоді найважливіші книги: «Подорож до центра Землі» і «Навколо світу за 80 днів» Жуля Верна, збірку оповідань Едгара Аллана По, роман «Франкенштейн» Мері Волстонкрафт Шеллі та «Ерехгон» Семюела Батлера. Остання книжка подобалася їй найменше. Невже можна бути таким похмурим, особливо зважаючи на ті неймовірні відкриття й винаходи, які людство робило рік за роком?

— Ти справді радієш цій подорожі? — буркнув її брат, стоячи зі схрещеними руками біля порожньої скрині. — Адже нам доведеться ходити до школи! Це ж тобі нічого не говорить? Я чув, як діти людей розповідали про школу. Треба зубрити тексти, тихо сидіти, а ще діставати різки й стояти в кутку. Наша свобода скінчилася! І ти ще тішишся цим? Часом я сумніваюся, чи є в жінок розум узагалі.

З обережності він трохи відступив убік, але сестра була надто зайнята: вона укладала до скрині вузол із одягом, перев’язаний мотузками, що підозріло дзенькав.

— А що в тебе там? — спитав Таммо.

— Нічого, що тебе стосується, — відрізала сестра й різко зачинила кришку.

— Ага, знову якийсь непотріб людських іграшок, — зневажливо кинув Таммо.

— О, ти ще здивуєшся, наскільки він стане корисним, — відповіла Аліса, поплескавши по скрині. — Я в цьому цілком певна.

На вокзалі, ховаючись у тіні, стояв чоловік і спостерігав, як залізничники вантажили у вагон кілька довгих скринь. Ці дерев’яні ящики сягали майже двох метрів завдовжки й були важкі, судячи зі стогонів носіїв. За роботою стежила пара — чоловік і жінка. Модно вдягнені у стримані темні кольори, вони трималися подалі від газових ліхтарів платформи. Але навіть у напівтемряві було видно: їхні обличчя неприродно бліді, а тілам бракує тепла людської аури.

Чоловік стояв нерухомо, немов вирізаний із самої темряви. Він навіть не кліпнув, спостерігаючи за метушнею на платформі. Лише раз поправив довгий чорний плащ, і тоді на його пальці спалахнуло кільце — золота ящірка з очима зі смарагдів. За мить він знову злився з тінню.

Провідник у блакитній уніформі підійшов до двох незнайомців біля вагона. Вони перемовилися кількома словами, золоті ґудзики на його мундирі блищали у світлі ліхтарів. Нарешті він кивнув і зачинив важкі залізні двері. Робітники пішли вантажити наступний вагон. Жінка торкнулася долонею металу, нахилила голову й на мить заплющила очі, немов вела з кимось безмовну розмову. Її зіниці були того небесно-блакитного відтінку, що лишається у пам’яті назавжди. Власне, незнайомець у тіні стояв занадто далеко, щоб розгледіти таку дрібницю, але він знав це. Коли вона знову підняла повіки, її погляд ковзнув під навіс, у темряву, де він чатував уже понад дві години. Її супутник щось прошепотів їй, і вона, ще трохи вдивляючись у ніч, знизала плечима та пішла слідом за ним у центральний зал вокзалу.