ДІМ НА ОСТРОВІ КЕРВІДЕР

Сонце ледь встигло зайти за ліс із щогл, такелажу та вітрил на Ельбі, як Аліса вже прокинулася і відкинула кришку витягнутого ящика, у якому проводила свій денний сон. Позіхнувши, вона підвелася зі свого спартанського ложа.

— Бажаю вам доброго вечора, пані Алісо, — пролунав голос.

До неї повільно йшов високий, стрункий чоловік, якому на вигляд було трохи більше двадцяти років.

— Добрий вечір, Гіндрік.

За тринадцять років життя Аліси не було жодного вечора, щоб він не вітав її цими словами. Та якщо вона за ці роки змінювалася і поступово перетворювалася з дитини на дівчину, то вигляд Гіндріка залишався незмінним — як і всіх слуг, які колись були людьми, а потім були укушені чистокровним вампіром. Навіть його стрижка та триденна щетина, що залишалася від людської смерті, завжди були однаковими. Гіндрік давно залишив усі спроби поголитися чи зробити сучасну зачіску. Одного разу він навіть поголився наголо, але вже наступного вечора, коли прокинувся після денного сну, його волосся знову було довгим і хвилястим, як завжди. Аліса точно не знала, скільки йому зараз років, їй було відомо лише, що він із сімнадцятого століття.

— Ти взагалі не спиш? — запитала вона, придушивши чергове позіхання.

— Чому ж, звісно, я сплю, пані. Щодня засинаю, як мрець. Просто прокидаюся і приходжу до тями трохи швидше за тебе.

— У тебе більше досвіду, — зауважила Аліса, різко знявши через голову довгу лляну сорочку і кинула її в ящик.

Потім вона одягла полинялі штани та широку сорочку.

Її майже не здивувало, що два інших ящики залишалися закритими. Її брат і кузен, з якими вона ділила кімнату на верхньому складі, ніколи не поспішали залишати свої ящики одразу на заході сонця. І Алісі це було на руку. Молодший брат Танктмар, якого всі, крім пані Еліни, називали Таммо, був непосидючим і впертим, тому частіше просто дратував її. А Серен любив зайвий раз показати Алісі, що він уже на рік старший.

— Отже, є якісь новини? Щось таке, що мені варто знати? — запитала вона Гіндріка, зав’язуючи золотисте волосся в вузол і прибираючи під кепку.

Гіндрік трохи замислився, а потім відповів негативно.

Продовжуючи гратися з кепкою, Аліса обернулася до нього:

— Може, ти щойно мені збрехав?

Вона суворо подивилася на нього, але він без труднощів витримав її погляд блакитних очей.

— Звісно, ні, пані! Ти ж запитала мене, чи варто тобі про це знати.

У губах Аліси розтягнулася усмішка.

— Ага, на майбутнє я буду уважніше підбирати слова.

Гіндрік усміхнувся у відповідь, підійшов і закрив кришку ящика.

— Хоча, можливо, тобі й варто було б.

— І що ж це таке, про що мені не слід знати, але що неодмінно викликало б мою цікавість?

Гіндрік похитав головою.

— Зачекай. Ти дізнаєшся про це тоді, коли пані Еліна вважатиме за потрібне.

Аліса вередливо надула губи.

— Хіба ти боїшся її?

— Я більше не відчуваю страху, — просто відповів Гіндрік. — Але я поважаю пані Еліну і тому не піду проти її волі.

Аліса знала, що це його останнє слово, і більше не стала тиснути. Та вона дізнається іншим способом. У одному з ящиків пролунав шурхіт.

Аліса поспішила до дверей.

— Я тоді краще піду.

— Куди ти йдеш? — спитав Гіндрік.

— Як завжди, — ухильно відповіла вона.

— Ти знаєш, що пані Еліна цього не схвалює! Тобі не слід бродити цими закутками самій.

— Ах так? — Аліса обурено вперла руки в боки. — А іншим можна? Їм дозволяють розважатися щоночі! Вони ходять у порт, гуляють містом і приєднуються до натовпу на ярмарковій площі!

Гіндрік кивнув.

— Так, бо вони дорослі.

— Можна подумати! — фиркнула Аліса і відвернулася.

Підійшовши до сходів, вона ще раз обернулася і глянула на чоловіка в давно вийшлих із моди бриджах і сорочці з рюшами.

— Але ти ж не видаси мене?

— Якщо ніхто мене не запитає, мені й не доведеться нічого розповідати. А тепер роби те, що збиралася. Ти ж чула, твій брат прокинувся. Якщо він тебе побачить, точно піде за тобою.

— Хай мене оберігають духи ночі від цього! — здригнувшись, вигукнула Аліса і побігла довгими сходами вниз, у великий вестибюль, на середніх балках якого була вирізана цифра «1680».

Саме у 1680 році багаті купці збудували ці розкішні будинки в стилі бароко вздовж каналу аж до самого порту. Тут і тепер жили купці, окрім двох останніх будинків, які предки Фамалії придбали для своєї родини ще сто років тому. В інших же ще мешкали й працювали деякі з найбагатших гамбурзьких купців. У кожному будинку були не лише житлові кімнати для купця, його родини, помічників та прислуги, а й приміщення для контори. На двох поверхах під дахом облаштовували склади для зберігання товарів.

Найкрасивішим приміщенням головного будинку клану Фамалії був вестибюль заввишки в два поверхи з галереєю по колу та колонами, прикрашеними різьбленими орнаментами. Кессонний стелю теж прикрашали різьблення, поля майстерно розмальовані й покриті листовим золотом. Від галереї відходили коридори, що вели до житлових і спальних приміщень головних членів родини. У сусідньому будинку жили вампіри-старці. Колись відкриті складські поверхи поділили на кімнати, де спали молоді вампіри та слуги.

Аліса відчула знайомий тягнучий біль у щелепі, за яким обов’язково слідували голод і оглушлива спрага. Вона з радістю проігнорувала б ці відчуття, але знала з досвіду, що в такому стані, коли доведеться стримувати свою природу, від прогулянки не отримає жодної радості. Тому вона попрямувала до колишньої кухні, де ще стояв великий очаг, за допомогою якого можна було розтопити голландську піч у кімнаті. Але відтоді, як у будинку поселився клан Фамалії, піч більше не використовували. Вампіри ж не відчували ні зимового холоду, ні літньої спеки.

— Добрий вечір, Алісо, — привітала її молода жінка в уніформі гамбурзької покоївки.

Як і Гіндрік, вона була слугою, але на відміну від нього, з’явилася в домі лише кілька років тому.

— Добрий вечір, Веріт.