Розділ 16.1. Демони Тенарії

Кассія

Я чудово розуміла, що закохуватися в тутешніх чоловіків не можна. Вони темні маги, їм не місце в моєму світі, а залишатись в Тенарії я не хочу. Проте Елдор виявився таким милим. Він не намагався наді мною пожартувати чи вколоти, як завжди робив Рейн, навпаки — Елдор розповідав кумедне про інших. Він так сильно відрізнявся від всіх, кого я бачила в Тенарії — усміхався, був милим, що мені здалося, ніби він не місцевий. Не те, щоб він мене ось так одразу зачарував, просто хотілося поспілкуватися хоча б з кимось, хто весь час не намагається мене підколоти.

А Рейн взяв і усе зіпсував! От не байдуже йому з ким я спілкуюся! Він не мій хлопець. Ми навіть не друзі. Просто напарники. 

Ми просиділи ще годинку, майже не розмовляючи. Рейн роздивлявся людей навколо, я ж мовчки хрумкала бекон з сиром. Дивитися на цих похмурих, втомлених людей мені не хотілося. Не знаю, що Рейн намагався в них розгледіти. Я б воліла якнайшвидше опинитися вдома у Ельсари. Але самій йти не хотілося.

Коли Рейн ще раз відійшов до туалету, Елдор знову підійшов до мене. Від його усмішки, зверненої до мене, настрій миттєво покращився.

— Твій сторожовий пес покинув пункт? — весело спитав він, сідаючи на стілець Рейна.

— Скоро повернеться, на жаль, — буркнула я, закидаючи собі в рот побільше горішків, поки Рейн не бачить.

— А чого ти з ним час проводиш? Видно ж навіть здалеку, що ви не надто ладнаєте.

— Ми напарники, — я не збиралася вдаватися в деталі. Хай би яким милим Елдор не був — довіряти йому й розповідати справжню мету нашого візиту, я не збиралася.

— І що ж у вас за справа спільна? — схоже, Елдор не розумів, що я не бажаю відвертих розмов. — Ви ж не з Дарквейлу, так? Я вас раніше тут не бачив.

Ну ось, почалися допити. От де той Рейн, коли він так потрібен?

— Не з Дарквейлу, — говорити, що ми взагалі не з Тенарії я не збиралася. — Вибач, Елдоре, я не можу тобі розповісти про наші справи.

Мені було лінь щось вигадувати, та й брехати йому не хотілося. Сподіваюсь, він не образиться на таку прямоту.

— Зрозумів, — він підняв руки. — Вибач, більше лізти з нетактовними питаннями не буду. Якщо захочеш поговорити чи випити разом — приходь завтра о шостій вечора. Тільки без своєї охорони.

— Це побачення? — не втрималася й грайливо підморгнула.

— А ти хочеш побачення? — Елдор кумедно пограв бровами.

— Ще не вирішила.

— Добре, я буду чекати.

Елдор пішов, а вже за хвилину повернувся Рейн. Помітивши, що я більше не суплюся, він не втримався від чергової шпильки.

— Чого світишся, як магічна куля? Що, твій коханець приходив, поки мене не було?

— Відчепися, — гарний настрій як вітром здуло. — Він не мій коханець.

— Ще не встигли? Треба було довше погуляти?

— Та пішов ти! — я кинула в нього зім’ятою серветкою. — Допивай вже своє пиво і ходімо додому. Мені тут не подобається.

Рейн нічого не сказав. Ми ще посиділи трохи, допиваючи свої напої й доїдаючи закуски, а тоді попрямували на вихід. Дощ припинився, проте кращим місто не стало. Я все одно відчувала важкість, втому і відчай, що ніби серпанком огортали Дарквейл. Пройшовши кілька кроків, я завмерла. На вулиці нікого не було — ні дорослих, ні дітей і тихо, ніби на кладовищі.

— Що таке? — Рейн подивився на мене.

— Людей на вулиці немає. Ти що не помітив?

— Моя уважність після третього келиху стає не такою ідеальною, — хмикнув він, озираючись по сторонах. — Дійсно, нікого. Підозріло.

— Ходімо швидше додому. Невідомо, що тут може відбуватися. Треба було Ельсару краще розпитати перед виходом.

Ми продовжили шлях, але щойно підійшли до провулку, в який мали звертати, як з нього виступила темна демонічна фігура.

— Назад! — вигукнув Рейн, затуляючи мене собою, і виставив щит.

Сховавшись за Рейна, я сформувала вогняну кулю і жбурнула в демона, та він спритно відбив мою атаку. І продовжив наступати. Мене прошило страхом, змішаним з таким пронизливим сумом, що аж руки затремтіли. Хотілося сісти на землю, обійняти себе руками й сховати голову на колінах. Та здатися я не могла.