Розділ 15.3. Я їй байдужий

Ну все, зараз ця перчинка мене точно прокляне за домагання. Яких, між іншим, зовсім не було! Я ж лише хотів вберегти постіль від її брудних штанів.

— Вони брудні, Кассіє, — я взяв штани з крісла і подав їй. — Ти ж падала.

— Бо ти не впіймав.

— А повинен був? — я не втримався від смішка. Кассія мала доволі смішний вигляд, коли сердилася.

— Так! І штани мої магією почистити, а не знімати.

Зараз я розумів, що так і треба було вчинити, але тоді чомусь не подумав. Трохи перелякався за Кассію, коли вона втратила свідомість. Але говорити правду мені не хотілося. Все одно не зрозуміє.

— А що таке, Касс, хвилюєшся за свою репутацію? — я пішов перевіреним шляхом взаємних шпильок. — Боїшся, що я розповім всім чоловікам, що ти носиш смішні трусики з котиками?

Кассія різко скинула руки догори, з її долонь заструмувала магія.

— Я тебе прокляну зараз! — лютувала вона.

Я знав, що не прокляне, але про всяк випадок виставив щит.

— Не вийде, — підморгнув їй, ховаючись за щитом. — Я кращий в бойовій магії, аніж ти, колючко.

— Я не колючка! — продовжила обурюватись, але руки все ж опустила.

— Гаразд. Не колючка, — я теж щит прибрав. — Ходімо вже на прогулянку.

Кассія провела магією над штанами, прибираючи з них бруд. Вдягла їх, навіть не попросивши відвернутися, й визирнула у вікно.

— Там же дощ! — вона невдоволено скривилася.

— Та він не сильний. Але якщо ти така ніжна, можемо у твоєї прабабусі парасольку позичити.

Кассія нічого не відповіла — мовчки пішла до дверей. Я теж перевдягнув штани і спустився за нею. Вона вже стояла у передпокої, з парасолькою в руці і розглядала мапу, що висіла біля дверей.

— До королівського палацу не ходіть, — Ельсара показувала скрюченим пальцем на острівець на півночі посеред якого височів величезний палац. — Королів там давно нема, є лише культисти. Якщо дізнаються, хто ви і звідки — задурять голову у кращому випадку. У гіршому — замкнуть в підземеллі. До Безодні теж поки не суньтесь. Завтра я вам детальніше все розповім про неї.

Я підійшов до мапи — на ній було зображене місто Дарквейл, оточене двома річками, пусткою з Безоднею на сході, мертвим лісом на півдні і горами біля моря на заході.

— Це ми тут зараз знаходимось? — уточнив у Ельсари, хоча й так розумів, що мапа чужого міста не висіла б на стіні.

— Так. Дарквейл — столиця нашого світу. В нас давно вже немає окремих королівств, більшість територій вимерло.

— А чому місто таке маленьке?

Мене здивувало, що Дарквейл був трохи більшим за розміром, ніж острівець на якому розташовувався палац.

— Руйнації, Рейне, — Ельсара важко зітхнула, з сумом дивлячись на те, що залишилось від її світу. — Раніше забудови тягнулися від підніжжя гір і аж до Безодні. Джерело магії входило в місто, навколо нього був збудований храм. Зараз від нього лише руїни. Як і від нашого Дарквейлу. Темна магія руйнує не тільки людей, а й землі. Ми збудували захисний мур навколо того, що ще більш-менш живе. Тому і місто маленьке. А колись було величним.

— Зрозумів, — я кивнув. — Кассіє, ти готова?

— Давно вже.

Ми вийшли на вулицю. Дощ ледь стукотів по бруківці, але Кассія все одно розкрила парасольку.

— Тримай, — вручила мені.

Я нічого не відповів, просто взяв парасольку зручніше, тримаючи її так, щоб на Кассію потрапляло менше дощу. Ми неквапливо йшли містом, спостерігаючи за перехожими. Нічого нового — такі самі, як і вчора, похмурі, втомлені обличчя, в порожніх очах ні краплі радості. Не знаю, що я хотів побачити тут, але й сидіти в чотирьох стінах мені набридло.

Звернувши з головної вулиці, ми пройшли кількома провулками — тісними, темними, з неприємними запахами — і опинилися на невеликій площі. Посеред неї височів дивний фонтан з чорного каменю. Його верхівку прикрашало сплетіння хижих пагонів, яке тримало всередині магічну кулю, що сяяла фіолетовим сяйвом. Підійшовши ближче, я помітив, що прозора вода, яка стікала зверху, в чаші фонтану ставала чорною, з мерехтливими фіолетовими іскрами. Я зачерпнув воду рукою, щоб перевірити, чи вона дійсно чорна, чи лише так здається через колір чаші. Вода дійсно виявилася чорною, майже непрозорою, і якось дивно поколювала шкіру.

— Не чіпай! — в ту ж мить почув за спиною різкий жіночий голос.