Розділ 15.2. Я їй байдужий

Пройшло трохи менше години, як Кассія почала ворушитися. Я навіть трохи зрадів, бо рука вже встигла затерпнути від її важкої голови. Кассія потерлася носом об моє плече, позіхнула і нарешті розплющила очі.

— Чому я знову лежу на тобі? — вона підозріло примружилася, припіднявшись на лікті. 

— Мабуть, тобі так подобається, — пирхнув я, закриваючи книгу. Залишилось всього два абзаци до кінця розділу, але ж вона мені не дасть їх дочитати.

— Мені? — Кассія сіла в ліжку, відсунувшись трохи від мене.

— А ти думаєш, я сам тебе вкладаю на себе? — я встав з ліжка, розминаючи затерплу руку. — Дуже треба!

— Та хто ж тебе знає? — Кассія криво всміхнулася й закусила нижню губу. Дуже спокусливо закусила. Ні, краще про це не думати.

— Снідати будеш? — я кивнув на тацю з їжею, що стояла на столику.

Поки я читав, Тісея принесла сніданок — Кассія так і не встигла свій з’їсти, і тепер він чекав на її пробудження.

— О, сніданок в ліжко? — Кассія відразу оживилася. — А ти не безнадійний, Рейне.

— А ти думала! — усміхнувся я, радіючи, що зміг хоч в чомусь їй догодити.

Передавши Кассії тацю з їжею, я сів поруч. Поки вона з апетитом їла, дочитав свій розділ, відклав книжку і просто мовчки спостерігав за цією фіолетовою колючкою. Я не один рік дивився на неї як на ходячу катастрофу, людину, яка не вміє продумувати наперед і живе емоціями, але за той час, що почали працювати як напарники, моє ставлення до неї змінилося. Я більше не бачив саркастичну фурію з якою, мабуть, було б гаряче в ліжку, але яка винесе мозок раніше, ніж її встигнеш поцілувати. За маскою «проблеми, що може зруйнувати твоє життя» ховалася самотня дівчина, яка прагнула хоч когось врятувати і хоч якось вижити. І всі свої колючки вона випускала для того, щоб ніхто не завдав їй болю і не побачив, яка вона слабка і вразлива насправді.

Я тільки зараз усвідомив, наскільки їй важко було всі ці роки і чому вона так агресивно ставилася до мене. Вона не могла змиритися, що бабусі не стало. Цей біль роз’їдав її зсередини, і я став тим, кого вона могла звинувачувати. Тепер, коли Кассія зрозуміла, що моєї провини в смерті її бабусі не було, їй легше не стало. Адже біль від втрати нікуди не зник. І мені доведеться докласти чимало зусиль, щоб вона припинила асоціювати мене зі смертю близької людини.

І ця смерть визначила її подальше життя. Раніше, коли ми перетиналися по роботі, я злився, що Кассія лізла в небезпеку, намагалася врятувати тих, кого вже не врятуєш або ж чиє спасіння межувало з ризиком. Зараз я розумів — вона хотіла рятувати інших, щоб стерти той біль, що роками жив в її грудях. Вона прагнула заповнити порожнечу всередині себе. Кассія ніколи не була нерозсудливою, вона лишень боролася таким чином з власними демонами. А я не помічав.

І гримвара Кассія саме тому притягла додому й приховала від Гільдії — вона побачила безпорадну істоту, якій потрібна допомога. І не змогла пройти повз.

В Тенарію вона теж рвонула через це — рятувати. І я ж сам був такий. Знав, що колись мене врятували від темної магії, тому прагнув рятувати інших. Але завжди думав, що я обачний, що усвідомлюю ризик і не стрибаю в провалля без страховки. Насправді, ні. Такий самий. Просто в собі цього не помічаєш.

— Чого витріщаєшся? — Кассія перервала мої драматичні роздуми.

Я й не помітив, що дивлюся на неї.

— А що, не можна? — криво всміхнувся, ховаючись за звичним сарказмом. Не треба їй знати моїх думок. Все одно не оцінить. А навіть якщо й оцінить, то не зізнається.

— Забери краще тацю.

Я мовчки забрав тацю з порожніми тарілками й поставив на стіл.

— Тобі вже краще? — поцікавився, сідаючи на край ліжка.

Я втомився лежати. Мені хотілося вийти з дому — подивитись, що тут є цікавого, вивчити місцевість, так би мовити. Але без Кассії йти не хотів.

— Так. Більше не відчуваю безмежний сум і дику слабкість. У Тісеї гарне зілля. Ой, — вона підтягла рукави кофти і нарешті побачила мітку. — А це що?

— Шлюбна мітка, — розреготався я. Жарт був дурним, знаю, але втриматись я не міг. Нам обом не завадить трохи сміху. — Тепер тобі щоночі доведеться виконувати подружній обов’язок.

Кассія схопила подушку й запустила в мою голову, але я легко спіймав її.

— Та йди ти! — вона обурено насупила брови.

Я продовжував сміятись, хоча в душі було не до сміху. Невже її так обурює сама думка провести зі мною ніч? Я настільки їй огидний? Але ж вже вдруге вона так мило спала на моєму плечі. Ех, схоже, Кассія мила тільки уві сні.

— Куди? До тебе в ліжечко, люба?

Я кинув подушку на ліжко і, сівши поруч, почав лоскотати Кассію.

— Я тобі не люба! — вона намагалася вирватись, але не виходило. — Відпусти! Лоскотно!

— А хто? — я припинив лоскотати. — Колючка? Чи може… — я зробив вигляд, що задумався, хоча вже знав, що скажу. — Перчинка?

Я натякав на її любов до кави з червоним перцем.

— Чого ти до мене взагалі причепився? — Кассія відсунулась, скориставшись тим, що я її відпустив. — Нам просто потрібно зробити разом одну справу. Не обов’язково намагатися подружитися.

Усмішка вмить зникла з мого обличчя. Опустила, так опустила. Мабуть, я надто поквапився пролізти до неї в душу. Або ж для мене там взагалі немає місця.

— Захисна мітка це, — я кивнув на руку Кассії, проігнорувавши її попередні слова.

Я коротко пояснив про ритуал і як працюватиме захист. Кассії такий варіант сподобався. Її цілком влаштовувало тримати дистанцію, а не бути прив’язаною до мене цілодобово. Мене — ні. Але хто ж мене питати буде?

— Якщо ти вже добре почуваєшся, то може вийдемо на прогулянку? Подивимось, як тут люди живуть.

— Ходімо, — Кассія відкинула ковдру і вже збиралася встати з ліжка, але чомусь зависла. А вже за мить кинула в мене такий злий погляд, що я аж крок назад зробив від несподіванки. — Рейне, а чому я без штанів?!