Розділ 14.2. Ніч і ранок в Тенарії

Ми ще трохи посиділи, попиваючи чай з віскі, а тоді я вирішила перевірити ванну. Сподіваюсь, вона не середньовічна і хоч якийсь натяк на цивілізацію там присутній. Прихопивши рушник з піжамою, я вийшла зі спальні і попрямувала до ванної кімнати. Магічні світильники спалахнули, ледь я прочинила двері і я видихнула з полегшенням. Цивілізація тут була. Швидко прийнявши душ, я перевдягнулася і повернулася до Рейна. Він лежав, розвалившись поперек ліжка, й попивав віскі.

— Піжамка? — Рейн окинув мене уважним поглядом з ніг до голови й лукаво всміхнувся. — А я так сподівався на шовкову сорочку з мереживом.

— Хочеш спати на підлозі? — я так грізно подивилася на нього, що його усмішка вмить розтанула.

— Все. Мовчу, — Рейн підняв руку, здаючись. — Навіть пожартувати не можна.

— Тобі — не можна, — я опустилася на вільній частині ліжка й почала розчісувати волосся, заново заплітаючи косу. — Ти в душ ідеш?

— А там є душ?

— Є.

— Тоді йду. Без мене не засинай.

Рейн в один ковток допив віскі, поставив порожню чарку на потріскану тумбочку й попрямував до дверей. Я ж вмостилася зручніше і накрилася ковдрою — добре, що у нас були окремі. Притискатися до Рейна я не хотіла. А от заснути, поки він був в душі — дуже.

Не вдалося. Хоч тіло і втомилося, але мозок вперто не бажав вимикатися. Я прокручувала в голові всі події цього дня, а ще — згадувала бабусю. Як же мені не вистачало її! І як напевно боляче Ельсарі пережити всіх своїх дітей. Не уявляю через що вона пройшла і як не зламалася.

Рейн повернувся швидко. Загасивши світло, він ліг поруч — надто близько, як мені здалося. Матрац під ним прогнувся, ліжко скрипнуло, а між нами повисла дивна, в’язка тиша.

— Тримай дистанцію, — буркнула я, повернувшись до Рейна обличчям. Лежати до нього спиною не хотілося. Раптом почне притискатися?

— Кассіє… — я почула, як він повільно видихає. І, мабуть, закочує очі, але в темряві не було видно. — Припини. Я без згоди до дівчат ніколи не лізу. Я люблю взаємність.

— Дуже на це сподіваюсь.

Я все одно йому не довіряла. Жарти Рейна говорили про певну цікавість до мене. І я не могла повірити, що він не скористається можливістю щось від мене отримати, коли вже я поруч. Краще бути насторожі. Завжди.

— Невже ти досі на мене злишся?

Рейн перевернувся на бік і підсунувся трохи ближче. Я відсунулась далі.

— Я завжди на тебе злюся, — я не розуміла про що він зараз.

— Тобі ж вже навіть Ельсара з Тісеєю пояснили, що той ритуал нашкодив би твоїй бабусі, а не врятував.

Ааа, він про це. Проблема була в тому, що я не знала, як тепер реагувати. Пам’ять вперто підсувала той клятий вечір, коли Рейн мене спіймав і мій відчай, бажання врятувати бабусю. Зараз я вже точно знала — я не могла її врятувати. І Рейн дійсно мені допоміг, не дозволивши здійснити помилку. Тільки стерти той біль всередині я все одно не могла. Головою розуміла, що не повинна злитися, а серце відмовлялось коритися.

— Я не можу так швидко прийняти це, — чесно зізналася. — Мені все одно болить.

Останню фразу я сказала тихо — не планувала її, але вона чомусь вирвалась сама. Рейн нічого уїдливого не відповів, що вже здивувало мене, лише простягнув руку і обережно торкнувся мого плеча.

— Я не хочу, щоб ми були ворогами, — він теж говорив тихо, ніби слова ці його лякали.

— Ми не вороги. Просто… Ти мене трошки бісиш.

Я не стримала смішка. Мені важко давалася серйозна розмова з Рейном — не хотілося аж надто відкривати йому душу.

— А я думав, я тобі трошки подобаюсь, — тепер вже і в його голосі чулася звична іронія.

— Ще чого! — розсміялася я. — Навіть не мрій.

Рейн тихо засміявся і відпустив моє плече. Тиша знову повисла між нами, огорнула ніби другою ковдрою, тільки колючою і важкою. І в цій тиші в голові заворушилася несподівана думка — а що як Рейн мені дійсно подобається? Зовсім трошки. Я ж люблю з ним сперечатись, жартувати над ним, бісити його врешті-решт. До байдужих людей таких бажань не відчуваєш.

А ще в нього гарний прес. І такі пронизливі сріблясто-сірі очі. І спокусливі губи. І запах — деревний, з нотками кави, так і хочеться притулитися носом до його шиї і…

Стоп, Кассіє! Про що ти взагалі думаєш? Заплющила очі і спи! Носом вона тулитися хоче! Віскі голову задурило?

— Добраніч, Кассіє, — раптом прошепотів Рейн і перевернувся на спину.

— Добраніч, — буркнула я і заплющила очі.

Я навіть не пам’ятала, в який момент заснула. Деякий час лежала з заплющеними очима, згадуючи бабусю, а потім провалилася в сон. Здається, снилося щось приємне, але що — вранці я вже не пам’ятала. Прокидалася я повільно, ніби сон не хотів мене відпускати. Тільки коли до моєї свідомості дійшло, що лежу я зовсім не так, як мала б, сон як рукою зняло.

А для здивування були причини. Я лежала, закинувши ногу й руку на Рейна, притиснувшись так близько до його боку, ніби він був найважливішою людиною в моєму житті. Його ж рука лежала позаду мене, торкаючись спини кінчиками пальців — не повноцінні обійми, але все ж фізичний контакт. Я повільно підняла голову — Рейн вже не спав. І спостерігав за мною з таким дивним поглядом, що я ніяк не могла зрозуміти, що ж він означає. Бо ті підозри, що крутилися в моїй дурній голові були надто неймовірними, щоб їх не те що озвучити, навіть прийняти.

— Якої темряви я на тобі лежу?! — я різко відсунулася.

На обличчі Рейна відобразилося таке щире здивування, що хотілося його стукнути. Просто так. От щоб не бісив!

— Ти в мене питаєш? Сама на мені вмостилася, а до мене претензії? Твоїй нахабності можна позаздрити, Кассіє.

Я й сама розуміла, що Рейн не винен в тому, що я закинула на нього ногу з рукою, але я розгубилася і не хотіла йому зізнаватись, що наша близькість мене дещо збентежила.

— Та хто тебе знає? — я скривила губи. — Може, ти сам мою ногу на себе поклав.

— Ото робити мені уві сні нічого, як за ноги тебе тягати.