Розділ 13.1. Таємниці відкриваються

Кассія

Не зважаючи на свій вельми похилий вік, жінка швидко підійшла до мене. Вона, як і її супутниця, була вдягнена дещо дивно — в темно-фіолетову сукню зі сріблястою вишивкою, з поясом, з подобою халату й мантією з капюшоном поверх неї. Ніби власниці окультних крамничок — у нас в таке химерне фентезійне вбрання наряджалися тільки вони. Чарівники ніколи не афішували про свої здібності. Втім, в Тенарії, можливо, люди й не приховували магію, тому могли вдягати будь-яке вбрання, навіть те, що за кілометр кричало — «я відьма!».

— Не пий цього, Кассіє! — жінка схопила келих і вилила напій на підлогу. — Ти теж.

Вміст келиху Рейна також познайомився з підлогою.

— Хто ви? — спитала я, спіймавши погляд фіолетових очей — таких же, як і мої. — І що не так з цим напоєм?

— В ньому темна магія. Це нашкодить тобі, — жінка відповіла спершу на останнє питання. — Ходімо зі мною. Я все тобі поясню. Тут ночувати не варто.

Я подивилася на Рейна. Не хотілося приймати рішення самостійно. Кілька секунд він дивився мені в очі, певно, зважуючи всі «за» і «проти», а тоді кивнув.

— Може, назвете своє ім’я? — я підвелася.

— Не тут, — жінка була категорична. — Ходімо звідси і я все поясню.

Мене трохи бентежило, що вона знає моє ім’я, а свого не повідомляє, але я чомусь довіряла цій жінці. Її голос був знайомим, він допомагав мені не раз і я не мала причини сумніватись в ній. Мабуть, вона просто не хоче обговорювати важливі речі на публіці.

— Думаєш, все буде, як ти хочеш, відьмо стара?! — Кайсар сердито сплюнув на підлогу.

— Думаю, що тобі краще стулити пельку, Кайсаре, поки я тебе посохом не огріла. І не подивлюся навіть, що ти мені колись допоміг, — жінка кинула на Кайсара презирливий погляд й, розвернувшись, попрямувала до дверей.

Він нічого не відповів, тільки глянув на мене з Рейном так сердито, ніби мріяв поглядом нас спопелити. Я поквапилась за старенькою і її подругою. Вийшовши з таверни, жінки повернули назад. Я вже подумала, що ми йдемо геть з цього міста, але зовсім скоро жінки звернули в провулок, повітря в якому пропахло підгорілою їжею й димом, а потім пройшли ще кілька таких же провулків, в одному з яких діти почали здивовано тицяти в мене пальцями. Згадавши про своє фіолетове волосся, я натягла на голову капюшон. Вдома увага мене тішила, але тут лякала. Хто знає, що у цих людей в головах?

Врешті-решт жінка зупинилася перед одним з будинків. Невеликий, двоповерховий, з важкими дерев’яними дверима, оздобленими металом — він стояв трохи далі від інших, притулившись одним боком до напівзруйнованої, покинутої крамниці з вивіскою «Захисні амулети». Мабуть, амулети тут вже нікому не потрібні. Старенька накреслила в повітрі невідому мені руну, що спалахнула фіолетовим сяйвом, і спрямувала її на двері. Двері всотали в себе магію, зовсім як голодний Нокс. Ледь останні іскри поглинулися дверима, як жінка штовхнула двері й, обернувшись до нас, махнула рукою.

— Заходьте.

Ми опинилися в темному передпокої, але вже за мить спалахнуло тьмяне світло. Жінка провела нас до вітальні й вказала на диван коло вікна. Ми з Рейном скинули рюкзаки й сіли — так близько одне до одного, ніби ці жінки могли нас вкусити. Хоч я і довіряла їм, але все ж пильнувала. Молодша жінка відразу сіла поруч й зацікавлено подивилася на Рейна. Мене це трохи насторожило, але я вдала, що не помітила її погляду.

— То хто ви? — мені не терпілося дізнатися, хто ці жінки і чому вони забрали нас з таверни.

— Яка ж ти нетерпляча, Кассіє, — старша жінка несподівано тепло усміхнулася й сіла біля молодшої. — Зовсім, як твоя бабуся.

Я вирячила на неї очі.

— Ви знали мою бабусю?!

— Сільтара, або ж як її знаєш ти, Сільвія — була моєю дочкою, — жінка важко зітхнула, усмішка з її тонких губ зникла. — Мене ж звати Ельсара Тенвей.

__________

Ну що, не очікували, що у Кассії виявиться живою аж прабабуся? ;) Як думаєте, скільки їй років? Є вже сотня?