Розділ 12.4. Несподівані зустрічі

Ми зайшли в таверну й погляди десятків очей відразу вперлися в нас. Хтось роздивлявся зацікавлено, хтось з огидою, інші — ліниво. Невже чужинці тут така рідкість, що на них витріщаються на кожному кроці? Я відчувала себе дуже незатишно під цими прицільними поглядами. Ніби зрозумівши мій стан, Рейн сильніше стиснув мою долоню в своїй на знак підтримки. 

— Може, краще підемо звідси? — прошипіла я Рейну у вухо.

— Куди? Нам треба хоча б щось дізнатися.

Рейн потягнув мене до барної стійки. Я не сперечалась. Щоправда, коли побачила бармена чи шинкаря, чи хто він там — різко захотілося знову подихати свіжим повітрям. Навіть несвіже згодиться, аби тільки подалі від цього чудовиська. Та Рейн лише міцніше стиснув мою долоню, майже до болю, не даючи можливості втекти.

За барною стійкою стояв чоловік доволі неприємної зовнішності. Немолодий, з довгим брудним волоссям і неохайною бородою, він витирав стійку ганчіркою, що годилася хіба що для витирання підлоги. В туалеті.

— Чого треба? — зовсім непривітно озвався він, сердито вишкірився, демонструючи гнилі зуби, й штовхнув келих з пивом до чоловіка, що стояв поруч.

Я вже відкрила рота, щоб огризнутись, але Рейн мене випередив.

— Ми з моєю дівчиною шукаємо, де б заночувати, — абсолютно спокійним, навіть дружнім тоном видав Рейн.

Я ледь повітрям не вдавилася від його нахабності. Дівчина?! Його дівчина? Та що він собі думає? Я з ним в одному ліжку спати не буду! Я вже сердито повернула до нього голову, щоб сказати все, що думаю, але Рейн кинув на мене швидкий погляд, ледь примружившись, певно, натякаючи, щоб я мовчала. Гаразд. Випишу йому чортів за цю імпровізацію як будемо наодинці.

— І що ж така мила парочка забула в цьому жахливому місці? — чоловік продовжував шкіритись, роздивляючись мене підозріло відверто.

Від його погляду мені захотілося натягнути капюшон аж на самі очі. І тільки тут до мене дійшло! Я ж весь час йшла без капюшону, демонструючи Тенарії своє чудове фіолетове волосся! От дурепа! Тепер зрозуміло, чому на нас так витріщалися. Мабуть, тут не прийнято фарбувати волосся в яскраві, неприродні кольори. І Рейн теж молодець! Міг би нагадати.

— Подорожуємо, — просто відповів Рейн. — То що, не підкажете, де можна заночувати?

Чоловік примружився.

— А гроші у вас є?

Я ледь не застогнала. Ще один прокол. Навряд чи в них тут в обігу фунти, чи хоча б євро з доларами. І як тепер за житло розплачуватись? Не натурою ж? Я на таке не підписувалася. Нехай Рейн сам цим займається. Я — дівчина пристойна. Ну, більш-менш.

— Ні, ми не місцеві, але у нас є дещо краще.

Підморгнувши чоловіку, Рейн зняв зі спини рюкзак і почав в ньому ритися. Я вже думала, що він збирається обміняти ті дві пляшки віскі на кімнату в таверні, коли Рейн дістав два флакончики з зіллям.

— І що там в тебе таке? — чоловік презирливо скривився, глянувши на флакончики з чорного скла. Мені й самій було цікаво дізнатися, що Рейн прихопив з собою.

— Дещо краще за алкоголь, — губи Рейна розтягнулися в хитруватій посмішці. — Чудово розслабляє і допомагає забутися від проблем без похмілля на ранок. Однієї пляшечки на вечір цілком достатньо.

— І я маю тобі повірити? — пирхнув чоловік. — Що, як там отрута?

Питання було логічним. Я подивилася на Рейна. І як він доведе, що в нього там відносно безпечна речовина?

— Та не отруять тебе ці ідіоти, Тевіне, — почувся за спиною до болю знайомий голос. — Але їх пійло не вартує ночі в кімнаті. Дай їм сотню монет і фірмових коктейлів на додачу.

Ми з Рейном одночасно обернулися. За столиком позаду нас сидів Кайсар Дорвей власною персоною.

— О, Кайсаре, а ми за вами вже скучили, — Рейн зобразив радість на обличчі. І як йому тільки вдається так щиро грати? У театральний гурток в дитинстві ходив? — Не думали, що знову вас зустрінемо. Дозволите приєднатись до вашого столику?

Кайсар сердито смикнув кутиком губ, але кивнув. Рейн обернувся до бармена, який вже відсипав йому жменю монет і вручив два темних, паруючих коктейлів. Рейн згріб монети й сховав їх в кишеню, взяв один коктейль і, кивнувши мені на інший, попрямував до Кайсара.

— Приперлися, значить, — буркнув Кайсар, кинувши на нас сердитий погляд з-під лоба.

— То сотні монет не вистачить на кімнату? — проігнорувавши бурчання Кайсара, спитав Рейн. — А скільки треба?

— П’ятсот. Ви ж розумієте, що вам тут не раді?

— Та бачимо вже, що в Тенарії усмішки не в тренді, — реготнув Рейн, але відразу осікся, помітивши, як кілька міцних чоловіків позаду Кайсара обернулися на нас. — Тільки не розуміємо чому.

— Вашу чисту магію відчувають за кілометр. Пийте вже коктейлі, так хоч приховаєте її.

Я потягнулася до коктейлю, не бажаючи й далі привертати увагу, коли почула стривожений жіночий голос.

— Кассіє, не смій!

Я впізнала цей голос. Це він говорив зі мною після смерті бабусі. Тільки тепер він не шепотів біля вуха, а кричав десь позаду. Різко обернувшись, я побачила в дверях таверни дуже стару жінку, що спиралася на посох з фіолетовим каменем, а поруч з нею стояла трохи молодша, але все одно стара жінка. І навіть з цієї відстані я помітила, що у старенької фіолетові очі — такі ж, як і в мене.

___________

Як думаєте, хто та жінка з фіолетовими очима?