Розділ 12.3. Несподівані зустрічі

Ми йшли далі — не знали куди, просто йшли вперед і роздивлялися все навколо. Повітря пахло прілим листям і дощем. До цього природного запаху домішувалися аромати міста — не завжди приємні, проте виразні. З відчинених дверей таверни тягнуло смаженим м’ясом і цибулею; з пекарні поруч — випічкою й корицею. З крамниці травника долинали терпкі, гіркуваті пахощі сушених трав, які висіли просто у відчиненому вікні, а біля рибного прилавка доводилося дихати крізь рот, щоб не відчувати надто виразного запаху сирої риби. Усе це змішувалося з димом, який виходив із димоходів. І все зливалося в один загальний запах — важкий, трохи затхлий, наче речі тут ніколи не встигали остаточно висохнути, перш ніж знову намокали.

— Тут хоча б годують нормально, — зауважив Рейн, коли ми минули ще одну таверну. В ній сиділи люди, які щось з апетитом поїдали зі своїх мисок. — Уже є щось хороше.

— Ти оцінюєш цілий світ за їжею? — я скептично підняла брову.

— А ти ні? Я думав, це один з важливих культурних моментів.

— Я оцінюю його за рівнем гостинності. Поки що Тенарія програє нашому світу з великим відривом.

Не те щоб у нас люди радісно усміхалися всім незнайомцям, але ж вони не справляли враження ненависті до всього світу і бажання прикопати чужинців. А тенарійці були близькі до цього.

— Зате ніхто ще не спробував нас пограбувати.

— Дай їм час, — пирхнула я. — Ми тут недовго.

Ми тихо засміялися, і кілька перехожих озирнулися на нас. Я відразу замовкла. Не тому, що боялася привернути увагу самим сміхом, а тому, що раптом усвідомила: ми справді виглядаємо тут чужинцями. Наш одяг не надто відрізнявся від місцевого, проте все одно мав інший вигляд — чистіший, новіший, та й крій трохи інший. А ще ми постійно роздивлялися будинки, вивіски й людей. Місцеві ж не витрачали часу на споглядання власного міста.

Ми пройшли повз вузький провулок, де між двома високими будівлями майже не залишалося місця для сонячного світла, а потім вийшли до невеликої площі. Тут вулиця розширювалася, утворюючи подобу ярмарку. Кілька продавців розклали товар на дерев’яних прилавках: хтось торгував посудом і кухонним начинням, хтось — одягом, а біля кам’яної колони стояв старий із кошиками, наповненими різноманітними грибами. На протилежному боці площі височіла будівля з вузькими вікнами й гострими башточками на даху. Її фасад колись прикрашали статуї, але частина з них була пошкоджена, а в деяких порожніх нішах залишилися лише темні плями. Я не могла зрозуміти, чи це сталося від часу, чи будівля пережила якісь важкі події.

— Мені тут не подобається, — зізналася я тихіше, ніж збиралася.

Рейн повернув голову й подивився на мене. В його очах не було звичних веселих іскор. Схоже, він не такий вже й поганий, якщо розуміє, де прийнятно жартувати, а коли краще залишитись серйозним.

— Через людей?

— І через людей теж. Вони якісь… порожні. Наче давно змирилися з тим, що нічого хорошого вже не буде. Навіть коли дивляться на нас, у них немає справжньої цікавості. Просто оцінюють, чи становимо ми для них якусь проблему.

Я сама не була певна, як пояснити це відчуття. Справа була не лише в темних фасадах, брудних вулицях чи холодному повітрі. У місті панувала дивна втома, яка не зникала навіть там, де люди їли, торгувалися або розмовляли з друзями. Усе довкола ніби продовжувало працювати за звичкою, без особливої надії на те, що завтрашній день буде кращим за сьогоднішній. Я не знала, чи такою Тенарія була завжди, чи з нею щось сталося, але мені водночас дуже хотілося знайти відповідь і якнайшвидше забратися звідси.

— Може, вони просто давно не бачили нікого, хто вміє жартувати, — сказав Рейн.

— Тоді ти міг би стати місцевою знаменитістю.

— Нарешті ти оцінила мої таланти.

— Не перебільшуй, — пирхнула я. — Я сказала «міг би», а не «став би».

Рейн усміхнувся, і я теж не стримала усмішки. Ми рушили далі, все ще тримаючись за руки, ніби закохана парочка. Площа залишилася позаду, а попереду знову тягнулися вузькі вулиці з темними будинками, крамницями й тавернами, між якими гуляв холодний вітер. Я дивилася на людей, що займалися своїми справами, і спробувала уявити, яким було це місто до того, як на його мешканцях з’явилася ця дивна втома. Чи були колись його вулиці жвавішими, чи дивилися люди з теплом в очах, чи сміялися діти так голосно, що їх було чути на всю площу? Можливо, цього ніколи й не існувало тут. Але чомусь мені здавалося, що Тенарія втратила щось важливе задовго до нашої появи, і тепер навіть місцеві вже не пам’ятали, чого саме їм бракувало.

— Дивись! — Рейн вирвав мене з роздумів про долю Тенарії.

Я перевела погляд туди, куди він вказував. Справа від нас розташовувалася таверна з вельми промовистою вивіскою «Безодня» і символом у вигляді видовженого рогатого черепа, мабуть, козлячого.  

— Думаєш, це знак і нам туди? — я з недовірою подивилася на вхід.

— Давай перевіримо? — Рейн був сповнений ентузіазму, якого я не розділяла.

Я важко зітхнула. В нас не було цілі, ми йшли навмання і ця таверна здавалася дивним знаком долі. Можливо, нам дійсно треба її перевірити? І хоч внутрішній голос волав зупинитися й розвернутися назад, але я рішуче кивнула.

— Ходімо.