Розділ 12.2. Несподівані зустрічі

За аркою нарешті почалася подоба цивілізації під ногами — нехай не гладенький асфальт, а все ж бруківка від якої вже не застрягаєш в багнюці. Ми йшли неквапливо, розглядаючи будівлі навколо — не надто зацікавлено, щоб не привертати до себе зайву увагу. Рейн все ще тримав мою долоню в своїй і я не хотіла, щоб він відпускав. Нехай я не відчувала до нього симпатії, але він був моїм напарником, єдиною людиною з мого світу, хто був зі мною поруч в цій пригоді. І я була неймовірно вдячна йому за цю підтримку. Навіть якщо лише мовчки. 

Бруківка під ногами була нерівною, місцями стертою до гладкого блиску, а між темними каменями подекуди пробивалася пожовкла трава. Уздовж вулиці тіснилися високі будівлі з гостроверхими дахами, вузькими вікнами й темними фасадами, прикрашеними різьбленням. Деякі з будівель виглядали так, ніби колись були величними, але тепер ніхто не мав ані бажання, ані сил підтримувати їх у належному стані. Камінь й дерево потемніли від вологи, а на стінах виднілися сліди ремонту, які лише підкреслювали загальну занедбаність. Водночас усе це не справляло враження руїн. Будівлі залишалися житловими, крамниці працювали, люди ходили у своїх справах, а з відчинених дверей таверн долинали голоси.

Я розглядала вивіски над крамницями, намагаючись розібратися, чим торгували місцеві. На одній висіли кілька потемнілих металевих інструментів, на іншій за вузьким вікном виднілися сувої тканини, шкіряні ремені й чоботи, виставлені на полицях. У невеликій крамничці з важкими зеленими шторами продавали якісь сушені трави, корінці та каламутні скляні пляшечки з незрозумілим вмістом. Біля сусіднього входу стояли ящики з перестиглими грушами та яблуками, а трохи далі двоє чоловіків тягли до таверни бочку. Усе було цілком звичайним, навіть буденним, і саме це чомусь дивувало найбільше. Я очікувала від цього світу чогось незвичного, можливо, демонічних істот на кожному кроці, але натомість бачила знайомі людські заняття, тільки в дещо похмурих декораціях. Тенарія нагадувала місце, в якому надто довго тривала погана осінь і ніхто вже не вірив, що колись настане весна.

Люди рухалися вулицею квапливо, ніби боялися довго знаходитися надворі. Чоловік у довгому темному плащі пройшов повз нас, окинувши таким порожнім поглядом від якого шкіру миттєво вкрили сироти. Дві жінки біля крамниці перервали розмову, коли ми наблизилися, і провели нас очима, доки ми не минули їх. У їхніх обличчях не було відкритої ворожості, але й привітності я не помітила. Люди тут здавалися втомленими, виснаженими, ніби кожен ніс на плечах невидимий тягар, до якого давно звик і вже не сподівався позбутися. Навіть діти, що гралися біля сходів одного з будинків, не галасували й не бігали. Вони сиділи навпочіпки й щось розглядали на бруківці, а коли ми проходили повз, лише ненадовго підняли голови.

— Цікаво, тут завжди такі привітні люди, чи це нам сьогодні пощастило? — тихо запитала я, не відводячи погляду від неохайного чоловіка, який щойно зник за дверима таверни, кинувши на нас сердитий погляд.

— Не знаю. Можемо зайти й перевірити, — відповів Рейн. — Ти мило усміхнешся, я привітаюся, а потім подивимось, чи нас виженуть. Принаймні, якщо так, то матимемо підтвердження — місцеві не люблять чужинців.

— Чудовий план, — пирхнула, дивлячись на брудне вікно таверни за яким сиділо двійко чоловіків з кухлями пива. — А якщо не виженуть, то ми отримаємо безкоштовну вечерю?

— Оце вже залежить від того, наскільки мило ти усміхатимешся.

Я скосила на Рейна очі, але він дивився вперед із цілком невинним виглядом. Його долоня й далі стискала мою, і я знову звернула увагу на те, як природно ми трималися за руки серед чужих людей. Можливо, саме тому, що навколо все було незнайомим, я не поспішала розривати цей контакт. Рейн залишався Рейном — самовпевненим, нестерпним і здатним знайти привід для жарту навіть тоді, коли ситуація зовсім до цього не сприяла. Але принаймні я знала, чого від нього очікувати. На відміну від місцевих, він не був для мене загадкою. І я точно знала: Рейн зараз на моєму боці.