Розділ 12.1. Несподівані зустрічі

Кассія

Мене ледь не знудило. Розплющивши очі, я похитнулась і якби Рейн мене не схопив, то гепнулася на землю разом зі своїм величезним рюкзаком. І вже б не встала.

— Ти як? — в голосі Рейна не було й тіні сарказму, лише якась дивна, невластива йому турбота. — Все гаразд?

— Жити буду, — кивнула я, повільно вдихаючи вогке осіннє повітря, щоб прийти до тями. — А ти?

— Та теж не помер, як бачиш, — в його голос нарешті повернулась звична іронія. 

Ми озирнулися. Перед нами височів ліс — ріденький, з купою моторошних мертвих дерев. Від нього тягнуло важким ароматом прілого листя, вологої землі і грибів. Я мимоволі здригнулася — не надто привітне місце.

— Атмосферненько, — буркнув Рейн, роздивляючись гачкувате мертве дерево, оплетене плющем з червоним і фіолетовим листям.

— Можеш тут залишитись назавжди, якщо так подобається, — не втрималася я від шпильки.

— Тільки після тебе, — широко усміхнувся він.

Я нічого не відповіла, повернулася до нього спиною і подивилася на місто, що розкинулось перед нами. З готичною архітектурою, похмуре, воно гострими темними шпилями тягнулося до неба, густо затягнутого важкими сірими хмарами. Від узлісся на якому ми опинилися нас відділяла від міста річка — не широка, але судячи з кам’яного арочного моста над нею — глибока. Попри денний час було доволі похмуро, ніби сонце вже хилилося надвечір, хоча я чітко бачила, що воно ще доволі високо в небі. Мабуть, хмари були такі густі, що не давали сонцю достатньо освітлювати цей світ. Тож не дивно, що в будинках вже світилися вогні. Не надто захопливий краєвид, я б в такому місці жити точно не хотіла. Сподіваюсь, ми просто потрапили сюди в невдалий день і сонце тут хоча б іноді визирає з-за хмар. Не те щоб я не звикла до похмурої погоди у нас, та й дощі я любила, але тут аж надто темно й похмуро було.

— Схоже, нам туди, — Рейн вказав рукою на місто за мостом.

— Без тебе я б не зрозуміла!

Я рішуче попрямувала вперед, не бажаючи слухати думки Рейна, але ступивши на вологий камінь, послизнулася. Я скрикнула від несподіванки і замахала руками, намагаючись втримати рівновагу. Рейн схопив мене за руку, але ми стояли на схилі й підступна сила тяжіння потягнула нас разом до землі. Рейн гепнувся боком, голосно вилаявшись, а я приземлилася просто на нього, клянучи подумки Тенарію, силу тяжіння і мокре каміння. Це ж треба було так безглуздо навернутися?

— Якщо я зараз виявлю, що обидві мої пляшки віскі розбилися — тобі кінець, Кассіє, — сердито потираючи руку, Рейн зиркнув на мене.

Я повільно сіла, обтрушуючи з себе пожовкле листя й суху траву.

— Ти взяв з собою віскі? — моя брова скептично вигнулася. Я не очікувала, що Рейн прихопить з собою алкоголь.

— Треба ж якось знімати стрес від твоєї присутності? — розреготався цей недоумок.

— А я тебе в такий сильний стрес вганяю? — я моментально скривилася. — Який же ти ніжний хлопчик!

— Як бачиш. Не встигли ми переміститися в інший світ, як ти вже знайшла пригоду на свою дупу.

— Це не я її знайшла, а вона мене, — сердито буркнула, схрещуючи руки на грудях.

Я продовжувала сидіти на землі, хоч та і була холодна. Рюкзак в мене надто важкий, щоб з ним було зручно вставати, тож я чекала, що Рейн ввімкне нарешті режим джентльмена і подасть мені руку.

Та тільки Рейн не поспішав вставати. Він стягнув рюкзак з плечей і зазирнув всередину, певно перевіряючи свої дорогоцінні пляшки.

— Тобі пощастило, — він безтурботно усміхнувся, повернувшись до мене. — Пляшки цілі.

— Не уявляєш, яка я рада! — я продовжувала пропалювати його поглядом, сподіваючись, що до Рейна дійде мій натяк.

Нарешті Рейн підвівся, отряхнувся і подивився на мене згори вниз. Кілька секунд напруженого мовчання, під час якого я очікувала чергової шпильки, але ні — Рейн вирішив змовчати і простягнув мені руку. Я отряхнулася, витерла брудні долоні об штани, поправила рюкзак на плечах і, вже обережно дивлячись під ноги, почала спускатися до річки. Вздовж берега клубочився туман, пливучи над водою густими білими хмаринками. Земля під ногами хлюпала, залишаючи сліди бруду на черевиках. Хотілося швидше опинитися на асфальтованій дорозі чи хоча б бруківці — надто вже неприємно було ступати цим болотом.

Діставшись моста ми вперше побачили місцевих людей. Вони не надто відрізнялися від нас — такий же одяг, що носили і в нашому світі, але самі люди мали похмурий вигляд, вони горбилися, ніби несли на собі непосильну ношу. Обличчя людей здавалися непривітними, навіть дещо злими, а очі дивно порожніми, тьмяними. Вони кидали на нас втомлені, іноді зацікавлені погляди, але швидко відверталися — на зміну цікавості приходила байдужість.

Пройшовши мостом на інший берег, я зупинилася й глянула назад. Ліс звідси здавався ще більш моторошним, ніж зблизька. Гачкуваті гілки нагадували хижі лапи, що тягнулися до хмар, бажаючи їх розірвати. Здавалося, ніби вони і мене хочуть схопити, розірвати і проковтнути своїми порожніми дуплами, перетравивши на добриво для свого мертвого коріння. Брр! Я здригнулася, уявивши, як мене пожирає дерево.

— Може, повернемось додому, поки не пізно? — з надією подивилася на Рейна.

— Злякалася? — я очікувала насмішки, але Рейн говорив серйозно.

— Незатишно тут, — я знизала плечима, намагаючись приховати свій страх.

— Ходімо, — Рейн простягнув мені руку. — Ми ж разом. Впораємось.

Я кілька секунд вагалася, а тоді вклала свою руку в широку долоню Рейна. Він міцно стиснув її і потягнув мене за собою — через нерівні мокрі камені, порослі мохом і низькими кущиками, до арки, що вела в місто.