Розділ 10.2. Лікування

Свідомість поверталася неохоче, ніби мене щось тримало й затягувало назад до пітьми. Хотілося згорнутися клубочком й залишитись в ній, у спокої і тиші, а не вирішувати проблеми. Залишитись мені не дали. Приплив тепла й різкий запах зілля біля носа змусили мене розплющити очі.

— Отямилася нарешті.

На стільці біля ліжка сидів старий цілитель Маркус — однією рукою він спрямовував магічний потік на мене, а іншою тримав флакончик із зіллям біля носу.

— Що зі мною, Маркусе? — мій голос звучав незвично тихо. Здавалося, ніби на розмову в мене геть не було сил.

— Отруєння демонічною магією. Ці демони Безодні надто сильні, не такі, як з Мороку. Ти торкнулася його пораненою рукою і твоя кров вплинула на нього, знищила, але і демон встиг через рану просочитися в твоє тіло. Тому тобі так погано.

— Але ж Рейн витягнув з мене темну магію, — я чудово пам’ятала, як Рейн лікував мене. Невже не долікував?

— Магію витягнув і далі вона не розповзалася. Але вона встигла лишити наслідки. Я прибрав наслідки, проте ти повільно відновлюєшся. Різкі рухи й надмірна активність тільки ускладнюють одужання.

— То я не можу сьогодні поїхати додому?

Не те, щоб я сильно рвалася з лікарні, але вдома на мене чекав Нокс. Голодний Нокс. Я не могла залишати його надовго. Якщо він зголодніє і вибереться з квартири, то або перелякає сусідів, або натрапить на чарівника, який відправить його назад до Мороку. Я не могла цього допустити.

— На жаль, ні, Кассіє. Тобі треба кілька днів провести під моїм наглядом.

Я перевела погляд на Рейна — він стиснув щелепи і насупився. Йому не менше, ніж мені не подобалося, що я маю залишитись у лікарні. Тільки навряд чи через Нокса. Рейн хотів якнайшвидше потрапити до Тенарії.

— Що ж… — я важко зітхнула й зручніше вмостилася на ліжку. — Доведеться влаштувати собі позапланову відпустку.

— Якщо занудьгуєш — я тобі притягну сюди коробку з артефактами, — весело підморгнув Рейн.

От вміє він — ще мить тому сердито супився, а тепер жартує. Тільки й шукає приводу, щоб вколоти мене!

— Не хвилюйся, нудьгувати не буду, — скривилася я.

Маркус дав мені випити два зілля й прикріпив до зап’ястка кристал, що мав обережно мене підживлювати. Надто швидке зцілення завжди призводило до неприємних наслідків з різкими відкатами у самопочутті. Ебігейл крутилася поруч, поправляла подушки й ковдру, раз-у-раз питаючи, чи не потрібно мені щось. Коли принесли вечерю, вона рвалася притримати тарілку.

— Ебігейл, я можу поїсти сама, — я швидко припинила її спроби мене опікати — не настільки я погано почувалася, щоб мене годували з ложечки.

— Впевнена? — Ебігейл примружилась, вона дивилася на мене з підозрою, вишукуючи натяки на брехню. Мені було приємно, що вона хвилюється за мене, але я дійсно не потребувала в допомозі.

— Так. Їдь додому.

— Якщо знадобиться щось — телефонуй.

Ебігейл поцілувала мене в лоб і покинула палату, хоч і доволі неохоче. Маркус поставив на тумбочку біля ліжка ще одне зілля, наказавши випити після вечері, і теж кудись пішов. Залишився лише Рейн.

— Теж хочеш погодувати мене з ложечки? — не втрималася, щоб не помститися за його попередній жарт. — Чи плануєш відібрати у мене вечерю?

— Весь день мріяв поїсти лікарняної їжі. Як ти здогадалася? — пирхнув він.

— Тоді чого тут стовбичиш? — я не розуміла, чому Рейн досі не пішов. — Як бачиш, Маркус мене не відпускає завтра до Тенарії. Ночівля на моєму дивані відміняється.

Рейн підійшов до мене й опустився на стілець. Звичний глузливий вираз зник з його обличчя — Рейн дивився на мене серйозно.

— Мені не подобається, що демони Безодні такі сильні. Як ми зможемо мандрувати Тенарією, якщо не зможемо захиститися від місцевих демонів?

— Ти забув, що твій амулет має захищати від впливу темної магії? — я вказала на амулет на його шиї.

— Від впливу, а не від демонів.

— Так, але якщо демон тебе поранить і спробує влити свою магію в твоє тіло, то амулет тебе захистить.

Я не бачила причини для хвилювань. Якщо, звісно, амулет дійсно працює так, як він говорив.

— Теоретично, — Рейн не поділяв мого ентузіазму. — Та й він діятиме лише на мене. Ти ж залишишся без захисту.

— Спробую не лізти голими руками до демонів, — усміхнулася я, відправляючи до рота шматок сиру.

Рейн навіть не усміхнувся. Зовсім на нього не схоже.

— Кассіє, я серйозно.

— То що, ми не йдемо до Тенарії? — я не розуміла, до чого зараз ці сумніви.

— Йдемо, але тепер мені ця ідея зовсім подобається.

— Я теж не у захваті, але ж ми маємо…

Я відставила тарілку, хоч і з’їла лише пів порції. Апетиту майже не було. Я вже потягнулася до зілля, що стояло на краю тумбочки, але Рейн мене випередив і подав флакончик. Його пальці торкнулися моїх, викликавши дивне відчуття — дотики Рейна, як і його обійми до цього, здавалися мені неправильними, проте приємними. Я одночасно хотіла і не хотіла, щоб він мене торкався. Щось привабливе в ньому було, проте я не могла забути, як він спинив мене й не дозволив врятувати бабусю. Я не могла пробачити Рейну її смерті. І дивитися на нього з теплом я ніколи не буду. Він мені не друг. Лише напарник. Дуже набридливий напарник.