Розділ 10.1. Лікування

Кассія

Я бігла крізь липкий фіолетовий туман, такий густий, що світу було не видно. Він забивався мені в ніс нудотним солодкуватим запахом від якого хотілося затримати дихання. Огидний, холодний туман, що здавався мені безкінечною пасткою За мною бігла зграя демонів, десь зо п'ять, якщо не більше. Вони хапали мене за руки, за ноги, намагалися задушити, але я раз у раз вислизала з їх задушливих обіймів. Я бігла і не знала куди, не знала, коли це все закінчиться, як врятуватись від демонів і туману. Здавалося, я марила, все це не могло бути справжнім. Це лише сон, від якого я чомусь не могла прокинутися.

Аж раптом, ніби крізь шар води, я почула голос Рейна — жартівливий, але з нотками тривоги.

— Ну ж бо, Кассіє, прокидайся, — говорив він. — Згоден випити найгострішу каву, тільки отямся, — і після короткої паузи додав: — Будь ласка.

Я застигла на мить — він хвилювався? Рейну було не байдуже? Це здавалося настільки дивним, що я пішла на його голос і… прокинулася.

За вікном панувала темрява, але в кімнаті світило м’яке сяйво ламп — я знаходилася в лікарні Гільдії. Я добре знала її, бо сюди не раз зверталася моя бабуся. А тепер лежала і я. Невже той напад демонів настільки сильно мені нашкодив?

— Нарешті! — з роздумів мене вирвав голос Рейна, що сидів поруч. Він тримав мене за руку і я не розуміла навіщо. Ми ж не друзі, зовсім ні. Я висмикнула руку і спробувала підвестися.

— Кудись поспішаєш? — Рейн примружився.

— Зварити тобі кави з перцем, —  віджартувалася  я. — Ти ж так хотів. 

— Та я почекаю до ранку. Не люблю пити каву на ніч.

Кілька довгих секунд я дивилася на таку звичну глузливу посмішку Рейна — ось тільки очі його не сміялись. Підозріло. Рейн, якого я знала ніколи через мене не хвилювався. А зараз в його очах я бачила саме хвилювання. 

— Що ти тут робиш, — спитала я, дивлячись на нього з підозрою.

— Чекаю, коли ти отямишся, — спокійно відповів він.

— Навіщо? Щось сталося?

— Так. Тебе ледь не вбили демони.

— І все? — я знизала плечима. Я досі не розуміла, чому Рейн так хвилюється за мене.

— А цього мало? Ти ж не можеш без неприємностей. Не знаю, як ти взагалі примудрилася дожити до 27 років.

— Якось і дожила, — буркнула я. — То що, я щось пропустила? Кайсар не повертався? Демони не з’являлися знову?

— Ні. Жодних демонів. Портал я зруйнував. Кайсар навряд чи повернеться.

Я видихнула з полегшенням. Схоже, на демонах наші пригоди на сьогодні завершилися. І це не могло не радувати. Продовжувати далі мені поки що не хотілося.

— То які у нас тепер плани?

— А ти вже готова рватися в бій? — пирхнув Рейн, хитрувато примружуючись.

— В нас немає часу розслаблятись. Портали продовжують з’являтись, гинуть люди. Ми маємо це зупинити.

Його іронія зараз була недоречна. Адже небезпека нікуди не зникла.

— Якщо ти вже краще почуваєшся, то завтра можемо відправитись до Тенарії. 

Насправді мені зовсім не хотілося блукати невідомим моторошним світом, але зізнатися в цьому Рейну я не могла. Нам дійсно треба в Тенарію. Ми не можемо ігнорувати свої обов’язки.

— Добре. Тоді приходь до мене зранку.

— В мене є кращий варіант, — Рейн хитро посміхнувся й підморгнув мені. — Я відвезу тебе зараз додому і залишуся ночувати на дивані — не хочеться їздити туди-сюди. А після сніданку ми відкриємо портал до Тенарії.

Я не була в захваті від його ідеї. Я хотіла хоч трошки відпочити від Рейна, але він мав рацію — його варіант був кращий.

Я обережно підвелася і сіла на ліжку, звісивши ноги вниз. В голові трохи паморочилося, але я не відчувала сильної слабкості.

— Ти ж не розповів нікому про Нокса? — я раптом згадала про свого гримвара.

— Ні, — Рейн хитнув головою.

— І не скажеш? — я примружилася, заглядаючи в його світло-сірі, майже сріблясті очі.

— Не скажу, якщо ти будеш мовчати про мою співпрацю з торговцями.

— Домовились, — кивнула я. Мене цей варіант цілком влаштовував.

Я спробувала встати. Світ хитнувся, перед очима поплило, але Рейн вчасно схопив мене за талію і притиснув до себе — надто близько для людини, яка мене насилу терпіла.

— Що ти собі дозволяєш?! — сердито видихнула йому в шию. В ніс вдарив аромат його парфумів — свіжий і п’янкий. В голову відразу полізли непрохані думки — надто вже спокусливо Рейн пахнув. Ні, геть! Він придурок і таким залишиться. Я не повинна про нього думати. Ми напарники і більше нічого. 

— Краще було дозволити тобі впасти на підлогу? — тепле дихання Рейна торкнулося мого вуха і шкіру відразу вкрили сироти.

Та що він зі мною робить? Треба вибиратись з його обіймів. Негайно!

— Відпусти! — гаркнула я, сердито впираючись долонями в його тверді груди. А м’язи в нього були нічого такі, хороші. Ні, ну знову думки кудись не туди понеслися.

Рейн не поспішав мене відпускати, ніби насолоджувався думкою про те, що я в його руках. І саме в цю мить до палати зайшла Ебігейл разом з цілителем.

— Я думала, ти вмираєш, Кассіє, а ти тут влаштувала собі романтику, — вона сердито склала руки на грудях, дивлячись на наші з Рейном обійми.

— Це не те, що ти подумала, Ебігейл! — вигукнула я найдурнішу фразу на світі. А що я ще могла сказати в такій ситуації?

Я різко відсахнулася від Рейна — в голові запаморочилося сильніше і я зрозуміла, що втрачаю свідомість. Знову. Десь на межі свідомості я відчула сильні руки Рейна, які підхопили мене і обережно поклали на ліжко. А тоді я провалилася в темряву.