Розділ 8.4. Зустріч з Кайсаром

— І куди ти мене привів? — Кассія з огидою дивилася на занедбані будиночки місцевих.

— До твого Кайсара. Куди ж ще? — посміхнувся я. — Чи ти очікувала побачити королівський палац?

— Я не очікувала, що ти мене приведеш в місця, куди пристойна людина носа не суне.

— Які ми ніжні! — пирхнув я.

Ні, мені теж не подобалось це місце. Але хіба у нас був вибір?

— То де він живе? — Кассія кидала погляд з одного будинку на інший, ніби сподівалася побачити в саду Кайсара.

Я звірився з запискою.

— Он там, — махнув вбік третього будинку справа.

Кассія нічого не сказала — відразу рішуче попрямувала до вказаного будинку. Вона навіть не озирнулася, чи я пішов за нею. От вже вперта! Довелося її наздоганяти. Біля паркану, геть перекошеного, частково зламаного, Кассія зупинилася. Вона з острахом дивилася на занедбаний сад, що розкинувся перед будинком.

— Жах… — тихо прошепотіла вона. — Справжнісінькі дикі хащі.

— Думаю, ми зможемо пробратися крізь них.

В мене теж викликав тривогу цей сад, та й будинок мав не надто привабливий вигляд — з облізлими стінами, кривим дахом і темними вікнами, — але я не збирався показувати, що теж злякався. Тут всього лише живе старезний божевільний чоловік. Тут немає небезпеки. Хоча інстинкт волав зупинитись і все уважно огледіти, та цього разу я його не послухав.

— Ходімо, Кассіє. Чого зупинилася? — я рішуче штовхнув хвіртку і ступив всередину.

— Не поспішай, — Кассія схопила мене за рукав куртки, ніби боялася що я втечу від неї і залишу тут одну. Мені хотілося трохи пожартувати над нею, але я розумів — зараз це недоречно.

Підійшовши до ґанку, ми зупинилися. Я прислухався, але з будинку не долинало жодного звуку. Здавалося, ніби там ніхто не живе вже дуже давно.

— Ти впевнений, що Кайсар там? — схоже, мої сумніви передалися й Кассії.

— Так мені сказали.

— Тоді стукай. Чого ти чекаєш?

Я зітхнув, але відповідати їй нічого не став, просто постукав у двері, не голосно, але достатньо, щоб всередині почули. Кілька хвилин нічого не відбувалося. Я вже збирався постукати знову, коли почув за дверима тихий шепіт.

— Хто ви? І що вам треба? — голос був тихий, скрипучий, як двері, які давно не змазували. В мене аж мороз пробіг по шкірою від цього голосу.

— Нам потрібні відповіді про Безодню, — сказав я.

— Не знаю ніякої Безодні, — проскрипів старий. — Забирайтеся геть!

Першою думкою було виламати двері й допросити цього божевільного як слід, та Кассія мене зупинила жестом, наче відчувала, що я хочу зробити те, про що потім пожалкую.

— Я Кассія, онучка Сільвії. Сільтари Тенвей, — сказала вона.

Добру хвилину за дверима панувала тиша, а тоді вони зі скрипом відчинилися і перед нами постав старезний чоловік з усіяним глибокими зморшками обличчям, світло-синіми очима, довгим сивим волоссям і бородою, в піжамі, що була на кілька розмірів більша і старому в’язаному светрі, накинутим поверх.

— Чому відразу не сказала? — він подивився на Кассію.

— Бо він мене випередив, — вона кивнула на мене.

— Заходьте, — тихо сказав старий.

— То ви — Кайсар Дорвей? — уточнив я.

— А ти когось іншого тут очікував побачити, хлопче?

— Ні, але…

— Представся, — перебив мене Кайсар. — Ти знаєш моє ім’я, а я твоє — ні.

Щось в його погляді мені не сподобалось. Кайсар надто прискіпливо мене оглядав, наче намагався прочитати мої потаємні думки. Проте я не подав виду, що мене його погляд напружив.

— Рейн Тіснар.

— Тіснар? — він скинув брови. В очах його спалахнув вогонь пізнавання. — То ти той хлопчик, якого врятувала Тісея?

— Саме так. Це ж ви її до моїх батьків направили.

— Ось з цього потрібно було починати, хлопче, а не питати про Безодню, — Кайсар широко усміхнувся показавши залишки кривих зубів. — Заходьте вже.

Кайсар відійшов в бік, пропускаючи нас всередину. Я очікував відчути неприємний сморід, який завжди супроводжував занедбані будинки, але тут нічим огидним не пахло. Так, всередині будинок був не менш занедбаним, ніж зовні, але тут не було надто брудно і зовсім не смерділо. Схоже, Кайсар, попри поважний вік, хоча б трохи за домом слідкує.

— То що ви хочете дізнатися? — спитав Кайсар, коли ми сіли на диван у вітальні.

— Нам треба потрапити в Безодню. Ви знаєте як?

Несподівано для мене Кайсар розреготався. Ми з Кассією розгублено переглянулися. Він що, дійсно божевільний? Я ж не сказав нічого смішного.

— В Безодню? — перепитав він, ніби не чув чи не вірив моїм словам. — Туди ніхто не може потрапити.

— Але як так?.. — розгублено спитала Кассія. — Ви ж прийшли звідти. Я читала ваш щоденник. І бабуся моя теж звідти.

Кайсар перестав сміятись так само раптово, як і почав. За якусь мить він знову став серйозним.

— Ми прийшли зі світу, що зветься Тенарія. Безодня — це те, що пожирає наш світ. Безоднею ми називаємо темну магію, її джерело. Вона захопила Тенарію і спотворила її жителів. Ось що таке Безодня.

— Гаразд, — кивнув я. Мені було байдуже, як називався його світ. Назва не змінювала нашого завдання. — Ми зрозуміли. Але як туди потрапити?

— Тільки той, у кого є ключ може відкрити портал, — драматичним голосом проскрипів Кайсар, дивлячись на стіну позаду нас.

— Ви про цей амулет? — я розстібнув куртку, щоб він міг побачити мій амулет.

Кайсар одразу оживився.

— Звідки він в тебе? — він підозріло зиркнув на амулет на моїй шиї.

— Тісея залишила його мені, сказавши батькам, що одного дня Безодня покличе і мені доведеться відправитись до неї.

Кайсар знову розсміявся. Мене вже почала дратувати його поведінка. Якби він не був таким старим, я б розмовляв з ним жорсткіше. А так я усвідомлював, що розум чоловіка вже не такий ясний і треба бути з ним терплячим, якщо я хочу отримати ритуал.

— Вона вірила у старе пророцтво, але для Тенарії вже немає спасіння, — пояснив він. — І для мене теж. Я так хотів повернутися, хотів побачити рідний світ знову, але вимушений жити тут і чути ці голоси з Безодні, що зводять мене з розуму.