Розділ 6.3. Пошуки Кайсара Дорвея

Я внутрішньо напружилася і позадкувала до дверей, збільшуючи відстань між нами. Якщо ця істота зараз нападе, мені знадобиться місце для захисту. Ось тільки гримвар поводився дивно. Він навіть не спробував мене атакувати, хоча ці демонічні коти зазвичай нападають на магів відразу. Поки я розмірковувала, що мені робити — втекти й зателефонувати Рейну чи самій відправити гримвара назад до Мороку, він раптом підвівся з ганчірок і повільно до мене підійшов. Зазвичай я не підпускала демонічних істот близько, але він не нападав, тому я з цікавістю спостерігала за його поведінкою. Несподівано для мене гримвар потерся об мої ноги, нявкнув і, піднявшись, поставив передні лапки мені на коліна. Я не змогла стримати усмішки.

— Який же ти милий котик! — я обережно простягнула руку і погладила гримвара між ріжок.

Відчувши мій дотик, гримвар із задоволенням потерся об руку. Я дивилася на нього ніби на якесь диво. Ці істоти завжди нападали на чарівників, витягуючи з них магію, але цей гримвар чомусь не нападав на мене.

— Ти точно кіт. Тільки з ріжками.

Він відповів мені звичайним котячим «няв!».

— Ти якась аномалія. Тут хтось живе? Тут є Кайсар? Ти з ним живеш чи що? —питала я, гладячи гримвара.

Звісно, він мені не відповів. Демонічні тварини не розмовляють. Але я звикла розмовляти з котами, тому і з гримваром не могла мовчати.

Я озирнулася. В кімнаті було багато бруду і сміття, але свіжих слідів перебування людини тут не було. Якщо Кайсар тут і жив, то дуже давно. Залишивши гримвара, я пройшлася іншими кімнатами, але теж нічого не знайшла.

— І тут невдача… — зітхнула я, оглянувши під кінець кухню.

— Няв! — почулося за спиною.

До мене знову прийшов гримвар. І чого він такий дивний? Не нападає, але ходить хвостиком, як звичайний товариський кіт.

— Ти тут один? — я подивилася на гримвара, що знову почав тулитися до моїх ніг. — Добре, залишайся.

Мені чомусь не хотілося відправляти гримвара назад в Морок. Наскільки я знала, їм так важко живеться — інші демони висмоктують з них магію, виснажуючи майже повністю. Я не хотіла, щоб цей гримвар страждав. Він мав цілком безневинний вигляд. Схоже, він нікому не шкодив. Нехай живе тут. Я була за справедливість. Мені завжди здавалося нечесним, що такі цікаві істоти нападають на людей. Якби не ця їх властивість поглинати магію, вони були б досить милими. Трохи зовнішність в них моторошна, але мені навіть подобалось. Такий собі ефектний котик. Деякі породи виглядають не краще. Лисі коти мені точно страшнішими за гримвара здавалися.

— Що ж, я пішла, котику, — махнувши йому рукою, я попрямувала до вікна. Двері відчиняти не хотілося. Ще хтось з людей проникне і побачить гримвара.

Опинившись в саду, я відчула, як моєї ноги знову торкнулася тепле тільце. Гримвар вистрибнув за мною.

— Ти мене переслідуєш? — я суворо подивилася на тваринку.

— Няв! — він знову поставив передні лапки мені на коліна і зазирнув в очі, ніби благаючи його не залишати.

— І що мені з тобою робити?

Гримвар не хотів мене відпускати, та й мені було жаль залишати його тут. Він же такий милий і зовсім не такий небезпечний, як інші гримвари. Може, дійсно, аномальний?

Кілька хвилин вагань і я вирішила взяти гримвара з собою. Краще запхну його в сумку, аніж він буде бігти за мною містом. Якщо його побачить хтось з людей, я потім не оберуся проблем. Втім вони можуть з’явитися навіть, якщо я принесу його додому. Але я пообіцяла собі, що замкну його на кухні, щоб він нічого не зробив, поки я сплю, а вранці повідомлю Гільдії про цю аномалію.

Гримвар не заперечував проти сумки і слухняно сидів в ній, поки я прямувала додому. В автобусі взагалі причаївся так, ніби розумів — якщо його хтось побачить, бути біді. Вдома я поклала йому в тарілку кілька шматочків м’яса і він з апетитом на них накинувся. Я знала, що гримвари не тільки магією харчуються, а й звичайною їжею, хоч і в меншій кількості.

— А ти милий, — я чухала гримвара за вушком, коли він, поївши, застрибнув на сусідній стілець.

Я знала, як діє магія гримвара і що відчуває чарівник, коли з нього тягнуть магічну енергію. І мене дивувало, що попри світіння, гримвар навіть не намагався витягнути з мене магію. Це було так незвично, але я раділа, що він поводиться добре.

— Може мені дозволять тебе залишити… — розмірковувала я вголос. — Що думаєш, котику?

Гримвар нявкнув у відповідь і потерся головою об мою руку.

— Назву тебе Ноксом, — тваринці потрібно було дати ім’я. І це на мій погляд дуже йому пасувало. — Подобається?

Гримвар знову нявкнув, застрибнув мені на коліна і, зручно вмостившись, почав муркотіти.

— Ну, чудово! — нервово розсміялася я. Напруження поруч з гримваром мене все ще не відпускало. — Тепер у мене є домашня демонічна тваринка. Сподіваюсь, ти не вип’єш з мене всю магію, поки я буду спати.

Поклавши моєму новому домашньому улюбленцю старий рушник на підлозі і залишивши ще шматочок м’яса і води, я зачинила його на кухні і пішла до спальні. Треба гарно виспатись, бо завтра доведеться багато думати і вирішувати, де далі шукати Кайсара. Він вмів ховатися, але ми його обов’язково знайдемо. Я чомусь була впевнена, що він досі живий. 

_______

Як вам такий поворот з домашньою демонічною тваринкою?☺️ Як думаєте, Кассія не пожалкує про своє рішення? І чому саме цей гримвар виявився доброзичливим і не нападав?