Розділ 5.2. Спільна робота

Зовсім скоро ми зупинилися біля нічим непримітного одноповерхового будинку. Доволі старий, порослий плющем, він справляв не найкраще враження, але ми не архітектурою приїхали милуватися. На нас чекав чоловік, що дивом вижив, зіткнувшись з темною магією. Не гаючи часу, ми зайшли в дім і попрямували на дивне бурмотіння, що доносилося з прочиненої кімнати попереду.  

Відчинивши двері, ми на мить застигли від подиву. Просто на підлозі сидів чоловік середніх років в темній, картатій піжамі. Він обхопив себе руками за плечі й розхитувався, ніби знаходився в трансі. Його скуйовджене волосся було майже біле, тільки де-не-де виднілися темні пасма. Він бубонів під ніс щось нерозбірливе і навіть не звернув уваги, що в кімнаті він більше не один. Поруч з ним на стіні з темно-коричневої цегли ледь світився вже знайомий мені символ-портал.

— Зараз ми вам допоможемо, — я присіла навпочіпки біля чоловіка, поки Рейн оглядав кімнату.

Чоловік різко відсахнувся від мене і дрібно затремтів.

— Вони не мо… можуть. Без… — пробурмотів не розбірливо, затуляючи обличчя руками.

— Без чого вони не можуть? — спитала я, торкаючись плеча чоловіка. І різко прибрала руку — його шкіра аж горіла від жару! — І хто вони?

— Ми всі… помремо… — бубонів він, розхитуючись ще сильніше.

Я повільно видихнула. Як же я не любила спілкуватися з божевільними! І чого до нього не направили наших цілителів? Йому ж допомога потрібна. А я не вмію лікувати психічно хворих. Гадаю, Рейн теж.

— Послухайте, — я намагалася говорити спокійно, хоча вже почала дратуватися. — Ми прийшли вам допомогти. Розкажіть, що ви бачили і ми вас доправимо до цілителів. Рейне, — я повернулася до напарника, який з неприхованим скепсисом спостерігав, як я намагаюся розговорити цього нещасного, — телефонуй цілителям. Поки вони приїдуть, ми з ним поговоримо.

Рейн вже взявся за телефон, коли чоловік різко підняв голову і подивився мені просто в очі. Я ледь стрималася, щоб не закричати — вугільно-чорні, вони ніби пульсували темрявою, ледь світячись, і мали такий моторошний вигляд, що мене аж мороз пробрав до кісток.

— Вони більше не можуть стримувати Безодню, — хижо всміхаючись, прохрипів чоловік. — Вона скоро поглине їх, зруйнує світ і захопить нас. Безодня!.. Вона переможе… Вони перенаситились нею… Вони не можуть її стримувати… Це кінець… кінець…

Очі чоловіка раптом спалахнули і з них полилася темна енергія. Я різко підскочила й відступила назад, ближче до Рейна. Чоловік затремтів, темрява з очей почала огортати його тіло коконом, шкіра почорніла, ніби обвуглилась, а з грудей вирвався моторошний, майже тваринний крик. Ми з Рейном навіть не встигли відреагувати, коли чоловік загорівся темним вогнем і за кілька секунд розсипався купкою чорного попелу на підлозі.

— Темряву тобі в душу! — вилаялася я, здригнувшись від огиди.

— Взагалі-то кажуть — в дупу, — не втримався від шпильки Рейн.

— Я культурна, — пирхнула я.

— Я бачу.

— Що ти бачиш?! — я різко розвернулася і штовхнула його долонями в груди, щоб отямився і припинив іронізувати. — Тут людина щойно на попіл обернулася, а ти вправляєшся в дотепності. Той чоловік помер! Помер! Ти розумієш, ідіоте?!

Рейн схопив мене за плечі й добряче труснув.

— Сама ідіотка. Від того, що ти влаштуєш істерику, він не оживе. Візьми себе в руки, Кассіє. Нам треба тут все оглянути.

Я кілька секунд стояла, пропалюючи поглядом цього нестерпного ідіота, а тоді розвернулася й підійшла до купки попелу, що залишилася від чоловіка. Присівши біля неї, я вже простягнула руку, щоб перевірити її магією, коли попіл почав рухатися. Він збирався щільніше, перетворюючись на єдину темну масу, а вже за мить набув форми невеликого кристалу.

— Що ти зробила, Кассіє?!

Рейн підійшов ближче і опустився поруч на підлогу. Я сердито зиркнула на нього. Він що, дійсно вважає, що я якось вплинула на попіл? Ну точно придурок!

— Я нічого не робила, — процідила крізь зуби. — Воно саме.

Рейн простягнув руку, обережно торкаючись кристалу, але відразу ж відсмикнув її.

— Гарячий!

— Все одно треба його забрати до Гільдії. Ти вмієш плести захисний кокон? Бо в мене постійно в ньому дірки з’являються.

— Я навіть не сумнівався в твоїх здібностях, — буркнув Рейн і почав огортати кристал сріблястими енергетичними нитками.

Вже за хвилину кристал був захищений магією. Рейн передав його мені і я обережно сховала кристал в сумочку.

— Що тепер робитимемо? — спитала я, не знаючи з чого почати. Я ніколи раніше сама не займалася розслідуваннями, лише консультувала за необхідності щодо типу магії.

Рейн нічого не відповів. Він зняв з шиї амулет і підійшов до символу на стіні. Химерні чорні лінії, що нагадували вигорілі тріщини, раптом яскраво спалахнули фіолетовим сяйвом. Амулет відгукнувся миттєво — він теж почав випромінювати фіолетове світіння.

— Думаєш, зможеш відкрити портал?

Я підійшла до стіни і завмерла, зачаровано дивлячись, як пульсує фіолетово-чорна магія. Хотілося простягнути руку й торкнутися, але я пам’ятала, що трапилось минулого разу.

— Думаю, спробувати варто, — відповів він, зціпивши зуби.

— Щось не так? — поцікавилася я, адже бачила, що Рейн якось дивно поводиться.

— Амулет нагрівся. В руку пече.

— А може я спробую?..

Не чекаючи відповіді, я накрила руку Рейна своєю і в ту ж мить почула голос:

— Я заберу тебе… Я вип’ю тебе до дна!

І то був незвичний мені жіночий голос. Низький, загрозливий голос чоловіка вдарив по вухах і відбився болем в скронях. Я відсахнулася, зробила кілька кроків назад і ледь не впала, перечепившись через стілець.

— Ти чув?.. — тихо спитала, притискаючи руку до грудей, марно намагаючись вгамувати шалене серцебиття.

— Чув. Тобі погрожував символ, — обурливо спокійно заявив Рейн, ніби насміхався наді мною.

— Це ненормально, — я похитала головою і важко опустилася на стілець.