Розділ 5.1. Спільна робота

Кассія

Я була зовсім не рада, коли Ебігейл повідомила, що тепер мені доведеться працювати в парі з Рейном Тіснаром.

— За що мені це покарання, Ебігейл? Невже Ейден не міг когось іншого взяти?

— Ви якось пов’язані, моя люба, — спокійно відповіла вона. — В тебе немає вибору. Його амулет, голоси, що говорять лише з вами, зв’язок із символом… Ви маєте розгадати, що відбувається.

— А так не хочеться…

— Ти ж сама сказала, що голос повідомив про мисливця. Рейн і є ним. Навряд чи твій голос мав на увазі когось іншого.

Я важко зітхнула. Я знала, що маю знайти мисливця, але я не думала, що ним виявиться саме Рейн. Мені не залишалося нічого іншого, окрім як погодитися. Сподіваюсь, Рейн так само незадоволений нашим вимушеним партнерством, як і я.

Вранці ми зустрілися у мене в архіві. Коли я прийшла, Рейн вже був тут — сидів на моєму столі й крутив в руках один з амулетів, які я залишила вчора.

— Запізнюєшся, напарнице, — він криво всміхнувся, спостерігаючи за тим, як я знімаю пальто.

Я звірилася з годинником: рівно 9 ранку. Ще він мені буде про запізнення говорити!

— Це ти прийшов рано. Я якраз вчасно, — я підійшла до стола й забрала в нього з рук амулет. — І не чіпай тут нічого, якщо не хочеш отримати прокляття. Не всі амулети безпечні.

— Гадаєш, я не розбираюсь в магії? 

— Гадаю, ти надто самовпевнений. А ця риса часто приводить до неприємностей.

Рейн лише пирхнув у відповідь. 

— З чого почнемо? — спитала я, не бажаючи далі з ним сперечатися.

— Якби ж я знав, — Рейн знизав плечима. — Мій амулет є ключем до Безодні й захистом від впливу темної магії. Це все, що я знаю. Також мені відомо, що чоловік на ім’я Кайсар Дорвей допоміг моїм батькам вийти на чаклунку, що врятувала мене в дитинстві. Але Ейден сказав, що він давно зник з поля зору Гільдії. Можливо, навіть вже помер. Йому під 90 вже.

Я саме хотіла перекласти амулет в коробку на столі, але завмерла. Кайсар Дорвей? Він дійсно назвав це ім’я чи мені почулося?

— Кайсар Дорвей? — перепитала я.

— Так. А ти його знаєш?

— Особисто — ні. Нещодавно дізналася, що він був опікуном моєї бабусі. Знайшла його щоденник в архіві. А ще один цікавий запис, — я хитрувато підморгнула.

— Який? — Рейн підозріло примружився.

— Про тебе. Отже, тебе врятували темною магією? Можливо, частина її залишилась в тобі, тому ця Безодня з тобою говорить?

— Не говори дурниць! — Рейн зліз з мого столу й підійшов до мене впритул. — Я ніколи не володів темною магією. Мене нею атакували, а та чаклунка витягла потім. Тоді вже й ти темна, якщо Безодня говорить з тобою.

Я зітхнула. Після того, що я дізналася з щоденника Кайсара, я вже не була певна ні в чому.

— Може й темна. Моя бабуся родом з Безодні.

Рейн здивовано підвів брови, ніби не очікував від мене такого зізнання. Насправді, мені не дуже хотілося ділитися з ним такими подробицями, але якщо ми мусимо працювати разом, то я маю йому розповісти все, що знаю.

— То ось чому в тебе фіолетові очі! Й волосся.

— Волосся я фарбую, — пирхнула я. — А очі — так, мабуть, тому. В бабусі й в тата теж були фіолетові. І мова зараз не про них, а про те, що нам робити.

Рейн кілька секунд дивився мені в очі, а тоді відійшов і вмостився в кріслі в зоні відпочинку. Повернувся і нахабно спитав, кривлячи губи в посмішці:

— Каву зробиш, Кассіє?

— Я тобі що секретарка? Чи нянька? — я сердито склала руки на грудях. Що він собі думає? Я не збиралася його обслуговувати.

— Тобі важко чи що?

— А чарівне слово?

Я сподівалася, що Рейн хоча б згадає про ввічливість. Та де там!

— Швиденько!

— Не боїшся, що я тобі замість цукру туди червоного перцю добряче насиплю? — тепер вже я хитро всміхалася, уявляючи, який ефект на Рейна справить моя фірмова кава.

— Люблю гостреньке, — підморгнув мені цей нахаба, ковзнувши поглядом до мого декольте. І чому я саме сьогодні вдягла джемпер з вирізом? Він тепер що весь день буде витріщатися на мої груди?!

Я відвернулася і попрямувала до кавомашини. Додала в чашки свою фірмову суміш спецій, не пожалівши для Рейна перцю, а вже тоді залила каву. Побачимо, як йому це сподобається. Не ховаючи усмішки, я поставила перед ним чашку ароматної паруючої кави.

— Дуже гостра? — Рейн взяв каву і примружився, дивлячись на мене поверх чашки.

— А ти спробуй, — підморгнула я йому.

І на мій подив Рейн прийняв виклик — спокійно відсьорбнув кави і застиг, стиснувши щелепу. Схоже, він щосили намагався втриматись і не закашлятись. Я чекала. Він зробив ще ковток. Я здивовано підняла брови. Невже я так мало перцю йому насипала? Наче ж не пожаліла.

— Цукру не мало? — не витримала я, щоб хоч щось не спитати.

Рейн знову примружився, але нічого не відповів. Лише взяв ложечку і розмішав каву краще. Зробив ще ковток і різко поставив чашку на столик, ледь не розхлюпавши. І нарешті закашлявся.

Мої губи мимоволі розтягнулися в широкій, переможній усмішці. Все-таки перцю я насипала добряче.

— В ліжку ти така ж гаряча, як і на кухні? — відкашлявшись, запитав він.

Я геть не очікувала такого питання, тому й сама від несподіванки ковтнула різкіше і ледь не вдавилася. Відкашлявшись, я метнула в Рейна сердитий погляд.

— А що, хочеш перевірити?

— Та я краще з демоном проведу ніч, аніж з тобою, — заявив цей безсмертний.

— Боїшся, що я насиплю тобі червоного перцю на найдорожче? — розреготалася я.

— Та хто тебе знає? — пирхнув він. — Демони хоча б передбачувані. Ти — ні.

Я важко зітхнула. Ні, мені, звісно, подобалося вести словесні бої з Рейном, але так ми ніколи не візьмемося за роботу.

— Слухай, Рейне, нас поставили в пару не язиками точити і не каву пити. Ми маємо розібратися з Безоднею.

Рейн прибрав з обличчя посмішку, відсунув каву і перейшов до справи.