Розділ 4.3. Тільки не вона!

Ейдена на місці не виявилось, тому я неохоче спустився в архів. Бачитися з Кассією мені зовсім не хотілося, але там я міг знайти щось корисне про свій амулет. Архів розташовувався в підземній частині Гільдії. Тут завжди пахло старим папером і кавою, яку безперервно пила Кассія. Уздовж стін тягнулися високі стелажі, заставлені книгами, коробками з записами й артефактами, які чекали на перевірку. Коли я зайшов, Кассія саме схилилася над якимось артефактом, тримаючи його в руках і уважно розглядаючи з усіх боків. Вона так зосереджено його розглядала, що спочатку навіть не помітила мене, але варто було мені зробити ще кілька кроків, як вона підняла очі.

— Чого тобі? — Кассія сердито підтиснула губи, відірвавшись від вивчення артефакту.

— Хочу дещо пошукати, — я не мав перед нею звітувати про мету свого візиту.

— Шукай, але клади все туди, звідки взяв. Побачу хоч одну книгу не на своєму місці після тебе, то… — вона пригрозила мені кулаком.

Я мимоволі усміхнувся. Кассія завжди ставилася до архіву так, ніби це була її особиста територія, а кожна книга мала чітко визначене місце у всесвіті. Порушити порядок на її стелажах, мабуть, було одним із найтяжчих злочинів після випуску демона посеред міста.

— Носа зламаєш? — реготнув я. — А дотягнешся, мала?

Кассія мала доволі невисокий зріст в порівнянні зі мною, тому її погрози мене лише розсмішили.

— Туди, куди я планую поцілити, я дотягнуся без проблем, — єхидно відповіла вона, примруживши очі. Її погляд ковзнув вниз і я відразу зрозумів натяк.

— Щось ти надмірно войовнича, Касс. Хлопця собі заведи — добрішою, може, станеш.

— Та йди ти! — вона жбурнула в мене металевою статуеткою, що стояла на столі.

Я спритно ухилився, сховавшись за стелажем. Магію заради такої дрібниці не було сенсу використовувати. Статуетка глухо вдарилася об дерев’яну полицю й упала на підлогу. Я визирнув з-за стелажа, очікуючи побачити тріумфальну посмішку Кассії, але вона продовжувала сердито супити брови.

— Сподіваюсь, вона не проклята, — весело підморгнув їй.  

— Сподівайся! — сердито крикнула вона, явно не бажаючи, щоб останнє слово залишалось за мною.

Ну і нехай. Сьогодні я не мав жодного бажання вступати з нею в словесні війни. Мені потрібно було знайти інформацію про амулет. 

Я взявся до пошуків. Спочатку переглянув каталоги, намагаючись визначити, в якому саме розділі могли зберігатися записи про старі магічні артефакти. Потім дістав кілька книг і почав гортати сторінки, шукаючи згадки про амулети, здатні взаємодіяти з порталами. Робота виявилася нуднішою, ніж я розраховував. У більшості записів ішлося про звичайні захисні артефакти, талісмани для посилення магії або речі, які давно втратили свої властивості.

Час від часу я поглядав на свій амулет, але той, звісно, ніяк не допомагав мені зрозуміти, що саме я шукаю.

— Якщо ти його так часто розглядаєш, може, він тобі допоможе в пошуках і щось розповість? —Кассія несподівано виринула позаду мене, беручи книжку з полиці.

— Обов’язково. Щойно навчиться говорити.

— Судячи з того, скільки років ти його носиш, він уже мав би почати з тобою говорити.

Я кинув на неї похмурий погляд, але продовжувати суперечку не став. Просто повернувся назад до книг.

Минуло кілька годин. Я переглянув безліч старих записів, а тоді знайшов неймовірно товсту й дуже древню книгу, чия палітурка була страшенно затертою. На сторінках ішли описи артефактів, датовані кількома століттями тому. Я вже майже зібрався відкласти її, коли побачив знайомий символ. Я завмер і нахилився ближче. На малюнку був амулет. Такий самий, як у мене.

Я кілька секунд просто дивився на сторінку, не вірячи власним очам. Потім перевів погляд на свій амулет і знову на малюнок. Форма, символи — усе збігалося.

Я швидко прочитав запис унизу сторінки. Амулет згадувався як надзвичайно давній артефакт, походження якого пов’язували з іншим світом. Запис був зроблений кілька століть тому. Виявилося, що цей амулет існував задовго до мого народження і, схоже, вже тоді вважався стародавнім.

Я насупився. Чомусь до цього моменту мені навіть не спадало на думку, наскільки старою могла бути ця річ. Я перечитав запис ще раз, сподіваючись знайти хоча б якусь додаткову інформацію. Але її не було. Лише короткий опис і уточнення: амулет був ключем для відкриття порталу. Але це я вже знав і так від батьків. Більше я не знайшов нічого. Ні слова про те, звідки саме він походив. Ні про те, хто його створив. Ні про те, куди вів портал і як ним користуватися.

Я поклав книгу назад на полицю й тихо зітхнув. Час було повертатись до справ. Я пройшов повз Кассію і вона, звісно, не стрималася від питання.

— Ну що, знайшов щось? — Кассія відірвалася від ноутбуку, в який заносила відомості про артефакти. Краще б всі старі книги перевела в цифровий формат, але в неї був лише список книг і записів, які мені майже нічого б не сказали. Доводилося шукати все старим звичним шляхом. Добре, хоч артефакти всі були описані.

— Майже нічого.

— Тоді, схоже, ти просто не вмієш шукати.

Я скривився, але відповідати не став. Пройшов повз неї і вийшов з архіву.

Ейдена досі не було, тому я знайшов Девіда й повідомив, що вільний. Він майже одразу знайшов мені роботу. Першим завданням виявилося знищення дрібного демона, який дошкуляв мешканцям одного з магічних районів. Нічого складного. Я впорався швидко й згодом отримав ще одне завдання.

Другий демон виявився не набагато складнішим за першого. Я розібрався з ним так само швидко, а потім нарешті вирішив зробити перерву й пообідати. Після цього знову взявся до роботи.

Так минула більша частина дня. Я встиг виконати ще одне завдання, коли ближче до вечора на телефоні висвітився виклик від Ейдена.

— Рейне, ти вільний зараз? Заїдь до мене.

Я зрадів, що зможу нарешті з ним поговорити і повернувся до Гільдії.

Ейден чекав на мене у своєму кабінеті. Я зайшов, зачинив за собою двері й одразу перейшов до справи.