Розділ 4.1. Тільки не вона!

Рейн

Амулет не давав мені спокою. Я хотів розібратися, чому він реагує на ті символи і єдиними людьми, що могли мені допомогти з цим були мої батьки. Можливо, вони зможуть щось пояснити, адже це їм вручили амулет. Батьки не дуже любили згадувати ті часи — вони пережили надто неприємні події. Я тоді ледь не загинув, не встигнувши навіть пожити. Мама була в такому відчаї, що знайшла якусь чаклунку і вона витягла мене своїм ритуалом майже з того світу. Після того наказала батькам змінити їх прізвище на Тіснар і залишила для мене амулет. Все це розповідала мені бабуся, поки батьки сиділи у в’язниці. Темні ритуали нікому не пробачають, навіть якщо їх проводять заради спасіння дитини. Закон однаковий для всіх. 

Дорогою я купив великий шоколадний торт для мами і пляшку бренді для тата. Перед розмовою їх треба задобрити, інакше вкотре відмахнуться. Вони не раз вже так робили, коли я намагався розпитувати про той ритуал або ж про в’язницю. Їм було і боляче, і соромно, але вони не жалкували про скоєне. Заради мене вони були готові на все.

— В тебе все добре, синку? — спитала мама, коли ми сіли вечеряти разом.

— Звісно. Роботи багато зараз, але я справляюся, — я не поспішав переходити до головної теми мого візиту.

— Ти давно не приходив, а тут раптом прийшов… — мама вперто не вірила, що я просто зазирнув на вечерю. Вона надто добре мене знала.

— Скучив за твоєю смаженою курочкою, — я поклав собі в тарілку великий шматок курки.

Тато похитав головою, явно не схвалюючи моєї брехні, але розпитувати не став.

— Лорі, нехай Рейн поїсть. Потім поговоримо.

Мама лише зітхнула. Я ж з вдячністю кивнув татові і взявся за вечерю. Мама, як завжди, приготувала все, що я люблю — курочку, картоплю, мої улюблені салати. І як тільки встигла за дві години? Я ж навмисно зателефонував за годину до кінця робочого дня, щоб вона не перестаралася з вечерею. Але маму було не зупинити — вона любила готувати й іноді втрачала відчуття міри з цим.

— То що тебе до нас привело? — спитав тато, коли ми з ним пили бренді у вітальні, а мама чай з другим шматком торта.

— Вам це не сподобається… — почав я здалеку.

— Рейне, — тато з осудом на мене подивився, відразу зрозумівши натяк. — Ти ж чудово знаєш, що ця тема нам неприємна…

— Тату, — перебив я його, — амулет світиться поруч з символами, які з’являються там, де загинули люди. І я бачив в небі портал. Лише на мить, але він був.

— Символ? — тато помітно напружився. — А який він мав вигляд?

Я дістав з кишені телефон і показав татові фотографію, потім передав телефон мамі. І коли я знову подивився на батьків, то в їх очах я помітив тривогу.

— Що таке? Вам знайомий цей символ?

Мама обережно поставила чашку й блюдце з тортом на столик поруч. Її руки помітно тремтіли. Тато важко зітхнув, явно не бажаючи згадувати минуле, але все ж почав говорити. Схоже, він нарешті зрозумів, що я мав право знати правду.

— Цей символ з’явився на стіні нашого дому, коли ти ледь не загинув. Я залишив тебе в саду, буквально на п’ять хвилин, коли мама мене покликала в дім, допомогти дістати з горища стару скриню. А коли повернувся — символ був там, з нього лилася темна магія і проникала в тебе. Я схопив тебе, вириваючи з її хватки, але було вже пізно — її забагато в тебе просочилося. Ти вже не дихав, — тато зробив паузу, витираючи очі, які блищали від сліз. — Мені ледь вдалося магією повернути тебе до життя, але зцілити повністю я не зміг. Тоді мама знайшла ту чаклунку. Вона прийшла зі світу, який наповнив тебе цією магією й забрала її назад собі. Вона не взяла грошей за ритуал, але сказала, що одного дня ти мусиш віддати борг Безодні. Вона тебе покличе.

— Який борг? Що таке Безодня?

— Я не знаю. Мабуть, так зветься той світ, звідки вона прийшла. Я лише сподіваюся, що це не станеться надто скоро. Гадаю, Безодня — це жахливе місце, якщо її магія убиває й калічить людей. Твій амулет, мабуть, реагує на знайомий символ, тому і світиться. Краще тримайся подалі від символів, якщо не хочеш неприємностей.

Я кілька хвилин мовчав, переварюючи інформацію і роздумуючи, чи варто казати батькам правду. Вони будуть хвилюватися за мене. Але й приховувати від них, що Безодня зі мною говорила — нечесно.

— Пізно, тату. Безодня вже покликала мене, — все ж сказав. — Ти знаєш, як туди потрапити?

— Не знаю, — тато відповів надто швидко, а мама відвела очі. Брешуть. Все вони знали.

— Знаєте, — я подивився татові в очі.

— Ти не потрапиш туди без людини, в якій тече кров Безодні, навіть з цим амулетом. Тому забудь.

З амулетом? Я відразу зачепився за ці слова.

— Отже, амулет — ключ до Безодні?  

— Так. Ключ і захист від впливу темної магії.

Я машинально торкнувся його, ніби одного дотику було достатньо, щоб відкрити портал.

— А де знайти людину з Безодні?

— Сподіваюсь, ніде. Ми знали лише одного чоловіка. Але він вже тоді був божевільний. Можливо, його вже й серед живих немає. Йому під 90 вже має бути.

— Це він привів вам чаклунку?

— Так.

— То як його ім’я? — я не здавався. Я відчував, сьогодні тато розповість мені все, що я хочу знати.

— Кайсар Дорвей.

— А чаклунка? Її ім’я ви теж знаєте чи будете знову мені брехати, що воно стерлося з вашої пам’яті? — це була офіційна версія, чому батьки нічого не розповіли про чаклунку.

— Чаклунка наклала на нас заклинання. Ми можемо розповісти її ім’я й місцезнаходження тільки тоді, коли самі забажаємо, інакше ми дійсно не зможемо згадати. Своєрідний захисний блок.

— То забажай, тату. Мені дуже потрібно в усьому розібратися. Я вже не дитина, мене не треба оберігати.

Тато подивився на маму. Кілька хвилин вони мовчки переглядалися, а тоді мама кивнула. Тато тихо сказав:

— Її звали Тісея Тіснар.