Розділ 3.3. Знайди мисливця

Я вперто шукала серед старих книг і записів хоча б щось схоже на те, що мені було потрібно. Але нічого. Ніби тієї Безодні й не існувало. Проте вона була! Люди її згадували і Рейну про неї говорив голос. Страшенно хотілося зателефонувати йому і спитати, чи не звертався він до нього знову, але ж ми не були друзями. Тому доводилося шукати й далі, якщо я хотіла дізнатися бодай щось.

Ближче до дев’ятої вечора я здалася. Хотілося їсти та й втомилася я в тих стелажах копирсатися. Я вже збиралася йти, поховавши надію відшукати якісь записи про Безодню, але наостанок все ж витягла ще одну коробку зі старими записами. Без жодних сподівань витягнула навмання затертий щоденник в шкіряній палітурці й розгорнула посередині. Він був списаний акуратним, дрібним почерком роздумами і спостереженнями невідомої мені людини. Я прогорнула кілька сторінок, читаючи текст по діагоналі, щоб ухопити хоч загальний сенс. І раптом зупинилася. Я побачила це. Слово, яке так шукала.

Безодня.

Я повернулася за стіл, опустилася в крісло і почала читати.

«Безодня. Вона говорить зі мною. Вона манить до себе. Вона хоче мене проковтнути. Я не знаю, як опиратися їй. І чи варто взагалі опиратися?.. Коли її магія торкається мене, то стає так хороше, так спокійно, ніби я повертаюся додому. Тут я чужий. Завжди був чужим. Безодня ніколи не відпускає тих, хто родом з неї».

В кінці запису був малюнок міста — готичного, похмурого, з тонкими високими вежами, як в тому порталі. Я перегорнула сторінку.

«Мені погано тут без магії Безодні. Я ніби залежний. Але й там мені важко. Хвороба руйнує моє тіло, а тут я хоча б можу жити. Проте так хочеться додому… Хочеться до них… В обійми Безодні». 

На цій драматичній ноті шлунок надто виразно нагадав про себе. Я зітхнула, сховала щоденник в сумку і почала збиратись додому. Тільки вийшовши з архіву, я усвідомила, наскільки вже пізно. Напівосвітленими коридорами гуляла тиша від якої стало трохи моторошно. Відразу згадалося, як я посеред ночі кралася коридорами, щоб вкрасти запис забороненого ритуалу і кристал з магією задля порятунку бабусі. І якогось чорта Рейн теж вночі стирчав в Гільдії! Може, він теж хотів щось стягнути, а я йому завадила? Чомусь я про це не подумала. Прикинувся таким правильним, а сам… Хоча, може, й дійсно правильний. І це ще більше бісило.

А Девід! Куратор мисливців, а таке мені в очі сказав! Де я і де темна магія?! Я, звісно, можу накласти прокляття, але ж вони не з арсеналу темної магії. Стандартні. Ними всі користуються за потреби. Помірно, але ж користуються. А темна магія має геть іншу природу, вона спотворює людину, руйнує її. І хоч я не вперше чула натяки, що можу бути темною, але від Девіда почути це було образливо. Попри те, що дружив з Рейном, Девід Рід був розумним і доброзичливим чоловіком. Трохи несерйозним, іноді надто веселим, але це ж не мінус. І от він зачепився за мої очі. Як і деякі інші до нього.

Я від народження мала фіолетові очі. Такого насиченого, яскравого кольору, що всі звичайні люди думали, що я ношу лінзи. В дитинстві я так і робила — носила лінзи блакитного кольору, щоб не привертати уваги. Кілька разів батькам робили зауваження, що це неправильно дозволяти дитині носити лінзи з яскравою райдужкою. І якщо в магічному світі яскраві кольори очей іноді траплялися, то серед звичайних людей це було дивовижею. А відкривати їм світ магії було ризиковано. Тож я змогла позбавитися тих клятих блакитних лінз лише ставши повнолітньою.

Фіолетові очі я успадкувала від тата, а той від бабусі. В чому причина їх появи в нашій сім’ї я не знала. Бабуся погано пам’ятала свою маму, але казала, що і в неї такі були. Можливо, ми мали якийсь особливий ген, але точно не темну магію. Якби ми були темними, то Гільдія при перевірці це помітила. А вони люблять перевіряти підозрілих магів. Мене перевіряли. І не раз. Темної магії не знайшли. І до недавнього часу я взагалі не відчувала зв’язку з темрявою, поки не торкнулася того символу. Але ж якщо в символі є темна магія і є схожа на мою, це не означає, що моя магія теж може стати темною. Адже ні?..

За роздумами я не помітила, як пройшла половину шляху додому. В реальний світ мене повернув запах їжі, що доносився з кафе поруч. Шлунок жалібно забурчав. Готувати сьогодні не було ні часу, ні бажання, тож я зайшла в кафе, взяла собі величезний бургер з картопелькою і сир фрі. Зайшовши додому, я з насолодою вкусила бургер і тільки тоді відкрила щоденник знову. Так, за вечерею я його і гортала. Проте нічого корисного так і не знайшла. В щоденнику описувалися моторошні сни і страждання без тієї Безодні. А от що вона таке і як до неї потрапити — жодного запису я не знайшла. Я відкрила першу сторінку, щоб знайти ім’я власника. І воно виявилося доволі незвичним: Кайсар Дорвей. Ніколи такого не чула.

Я вже хотіла відкласти щоденник і лягти спати, але моя природна цікавість переважила і я пробіглася очима початок його записів. Можливо, там я щось пропустила? Перші сторінки були присвячені його хворобі й важкому стану, його мріям одужати. Трохи далі я прочитала, що йому пообіцяла зцілення одна чаклунка, якщо він забере з собою її молодшу доньку і подбає про неї. Він погодився. А далі я прочитала те, чого взагалі не очікувала побачити в щоденнику незнайомця.

«Сільтара Тенвей. Я не знав, що робити з цією дівчинкою. Вона постійно плакала і просила повернути її до мами. Як я не просив її заспокоїтися, як не пояснював, що тут безпечніше, але дитина все одно страждала. І вперто не хотіла відкликатися на Сільвію, як я її записав в цьому світі, тому я кликав її просто Сіл. Вона мріяла повернутись додому, але той світ її більше не чекав».

Щоденник випав з моїх рук і впав на підлогу. Я дивилася на нього, але ніби не бачила. Сільвія Тенвей. Так звали мою бабусю. І цей чоловік писав, що вона з іншого світу. Ймовірно, з тієї самої Безодні. І вона нічого мені не розповіла. Я була так близько до знань, а бабуся мовчала. Не розповіла мені ні про Безодню, ні про те, що її справжнє ім’я Сільтара. Чому вона так зі мною вчинила? Невже не довіряла мені?