Розділ 2.3. Демонічно важкий понеділок

Дорогою до машини я зателефонував Девіду, своєму куратору. Можливо, краще було зателефонувати відразу Ейдену, але я не хотів слухати його нотації про те, що я мав повідомити відразу про велику кількість гримварів, а не займатися ними самотужки.

— Слухаю, — Девід відповів майже відразу.

— Девіде, тут на складі з гримварами той самий символ, що і в будинку. Тільки менший.

— Впевнений, що то він?

— Я може й не був би, але мій амулет що тоді, що зараз на нього відреагував. Це точно він.

Девід з хвилину мовчав, аналізуючи почуте. Я його не квапив.

— Дивно все це. А гримварів відправив назад в Морок?

— Так. І їх було підозріло багато.

— І ти тільки зараз про це говориш? — Девід обурився. — Скільки?

— Я не рахував, але більше десятка.

Девід вилаявся. І я його чудово розумів. Символ і зграя гримварів — це точно не було випадковістю.

— Ти цілий?

— Якщо мене колись вкусить гримвар, я в той же день офіційно звільнюсь. Такої ганьби я не переживу, — не втримався від сарказму.

— Дивись, щоб твоя самовпевненість не зіграла з тобою злий жарт, — пирхнув Девід. — Ейдену сам повідомиш про символ чи мені?

— Краще ти. Я не в настрої з ним говорити. Зустрінемось ввечері в барі?

— Хочеш стрес після гримварів зняти? — реготнув він. — Чи дівчинку?

Я похитав головою. Девід як завжди в своєму репертуарі.

— Мене зараз цікавить виключно віскі. Дівчата в ще більший стрес заганяють, ніж гримвари.

Девід розсміявся. І хай там як він не любив дівчат, але точно поділяв мою думку. Інакше б в свої сорок років хоча б раз встиг одружитися.

— Добре. Чекаю тебе о восьмій в «Мороці».

Я завершив дзвінок. Не знаю, чим думав власник бару, називаючи його на честь демонічного світу, але мені подобався цей заклад. Там була затишна атмосфера, хороший алкоголь і закуски, а ще — жодних звичайних людей. «Морок» був зачарованим баром і побачити його могли лише чарівники. Зазвичай інші заклади не приховували від людей, проте п’яні маги не завжди себе контролювали і могли показати те, що не слід бачити. І мені це подобалось. Там можна було розслабитись і ні про що не турбуватись.

Повернувшись додому, я нарешті нормально поїв — прикупив дорогою готових страв в ресторані — і знову впав на ліжко. Хоч би не отримати жодного виклику! Цей понеділок витягнув з мене всі сили. Я поставив будильник на сьому вечора, якщо раптом засну, включив якийсь фільм і деякий час тупив. А потім все ж заснув.

Вже ввечері, крокуючи площею до бару, я раптом завмер. Мене охопило відчуття тривожності, а мій амулет знову почав нагріватися. Я озирнувся навколо, очікуючи, що десь з-під арок моста з’являться демони чи той символ, але побачив геть інше. Дві яскраві блискавки спалахнули в небі, а між ними з’явився готичний замок з тонкими, високими вежами. Амулет засвітився, ніби тягнувся до нього і я різко накрив його долонею, щоб ніхто не побачив.

— Прокляття! — вилаявся я собі під ніс, бо амулет став таким гарячим, що я ледь не обпік об нього руку.

Витягнувши сильніше рукав джемпера, я обхопив крізь нього амулет і стягнув його з шиї. Я вже збирався сховати його в кишеню куртки, коли він різко охолов і перестав сяяти. Замок в небі теж зник. Але не це мене здивувало. Ніхто, окрім мене, не звернув на замок уваги, ніби й не було його ніколи. Невже таке можливо? Чи він був… тільки для мене?

Я вже збирався продовжити йти, щоб швидше напитися і заодно розповісти Девіду про цю дивовижу, коли почув біля самого вуха жіночий голос:

— Час настав. Безодня тебе кличе.