Розділ 2.2. Демонічно важкий понеділок

Я миттю підкинув світлову кулю догори, закріпивши її в повітрі магією, а тоді утворив щит зі сріблястої енергії. Гримвари зашипіли, але не відступили. Настирливі тварюки! Здоровий глузд в купі з інстинктом самозбереження волав чимдуж тікати й покликати підмогу, але гордість не дозволила цього зробити. Так, вона в мене дурна, та іншої не маю. Мені дали це завдання і я його виконаю.

Продовжуючи тримати щит, іншою рукою я прикликав магічну енергію і, сформувавши вихор, жбурнув його прямо в серце зграї. Гримвари заволали голосніше березневих котів. Не втрачаючи ні хвилини, я прибрав щит і почав плести сітку. Та тільки я ніколи раніше не стикався з такою кількістю гримварів, тому трохи не розрахував розмір. Накинувши її на них, я зрозумів, що захопив не всіх. Ті, що спіймалися, голосно, обурливо нявкали, але ще п’ятірка була на волі і оточила мене в кільце.

— Демон вас забери! — вилаявся я. — Та звідки ви такі розумні взялися?

Зазвичай, гримвари були дурнішими за котів. Вони не полювали зграями, а розбігалися по всьому місту, шукаючи собі жертв. Лише потім збиралися в одному місці — тому, в яке їх прикликав хазяїн. Ці ж гримвари показували неабиякий розум своєю командною роботою.

Втім на роздуми не було часу, бо двійко з цих тварюк стрибнуло просто на мене. Я ледь встиг виставити щит — ще мить і вони б вчепилися своїми гострими зубами і довжелезними кігтями в мою руку. Щит відбив їх і вони впали на підлогу, обурливо зашипівши від болю. Я не став зволікати — оглушив їх сонним зіллям, що завжди носив у кишені, а тоді левітував до іншої купки. Коли всі гримвари опинилися під магічною сіткою, я створив портал до Мороку, темного світу, звідки вони повилазили, і відправив їх додому. Вбивати гримварів без крайньої необхідності не дозволялося. Вони надто повільно розмножувалися, а певна користь від них була. Деякі маги використовували їх для накопичення власної енергії для певних ритуалів, або ж для передачі іншим. Таке дозволялося. Проте викликати їх з Мороку задля нападів на інших магів — це протизаконно. На жаль, магів, які чхали на закон завжди вистачало.

Позбавившись гримварів, я оглянув склад. Можливо, їх хазяїн залишив тут щось важливе. Звісно, після мене сюди прийдуть слідчі, але я хотів переконатися, що нічого важливого не зникне. Відправивши повідомлення в Гільдію про успішне виконання завдання, я запалив яскравішу світлову кулю і почав повільно обходити кімнату. Я ступав обережно, намагаючись не перечепитись через сміття і уламки меблів, але все ж не помітив ніжку стільця і ледь не гепнувся. Вчасно зреагувавши, я виставив руку вперед і схопився за стіл. І саме тоді слабке фіолетове світіння привернуло мою увагу. Воно долинало з-за стола.

Я знову закріпив світлову кулю в повітрі і відсунув стіл вбік. І вкотре за цей день вилаявся. На стіні був точнісінько такий символ, як в тому будинку, де вночі загинула пара. Тільки він був трохи менший. Я присів біля нього й торкнувся ліній. І в ту ж мить мене ніби струмом вдарило. Я відсахнувся, впав на підлогу, боляче вдарившись ліктем, а вже наступної миті відчув, як мій амулет потеплішав і спалахнув фіолетовим сяйвом.

— Що за чортівня?!

Я стягнув амулет з шиї і уважно на нього подивився. Він сяяв, хоч каменів в ньому не було. Як срібло може сяяти фіолетовим? Я не розумів.

Керуючись інтуїцією, я підніс амулет до символу і він спалахнув яскравіше, а лінії на символі ніби ожили. Я різко відсмикнув амулет і відповз подалі від символу. Ще не вистачало, щоб мене засмоктало в Морок чи якийсь інший світ.

Я підвівся, вдягнув амулет назад на шию і він якось надто раптово згас. Я вже збирався піти звідси, коли пригадав, що і в тому будинку відчував від амулета тепло. Щось дивне відбувається — і я не розумів що. Але я мушу з цим розібратися. Мій амулет просто так не мав би реагувати на символи. Не після того, як «мовчав» все моє життя. Його сяйво точно щось означало. І досвід підказував: нічого хорошого мені чекати не варто.

___________

Як думаєте, що за амулет такий у Рейна?