Розділ 2.1. Демонічно важкий понеділок

Рейн

Ніколи не любив понеділки. Повертатись до роботи після двох днів релаксу — гірших тортур не вигадаєш. Хоча ні, гірше — це коли тебе викликають на роботу посеред ночі. З неділі на понеділок. Оце я називаю демонічно важким понеділком.

Когось іншого не звали б серед ночі, але для нас, мисливців на демонічних створінь, не питають о котрій ми лягли спати і чи хоч трохи виспались. Якщо був напад — треба терміново все оглянути, щоб демон не встиг втекти.

І, звісно, я був єдиним доступним мисливцем сьогодні. Когось не було в місті, інші завбачливо вимикають телефони, хоча нам заборонено це робити, а деякі чесно лікували хвороби чи травми. Довелося мені тягнутися на околицю Еверсета, щоб з’ясувати — демонів там немає.

Це дратувало найбільше. Краще ганятися пів дня за демоном, аніж приїхати на виклик і з’ясувати, що демоном там і не пахне. Тільки дарма розбудили.

Я вже майже доїхав додому, коли проїжджаючи повз зупинку, помітив цю ходячу катастрофу. І ні, я не навмисно її водою заляпав, так вже вийшло. Нічого було стояти біля самісінькою дороги — небезпечно. Коли Кассія ледь не жбурнула в мене прокляттям, довелося зупинитися і вправити їй трохи мізки. Та ще поїхати з нею до того клятого будинку з трупами знову. В будь-якій іншій ситуації я б залишив її під дощем, взагалі не став би перейматися, але коли мова йшла про роботу — особисте ставлення не мало значення. Важливою була спільна справа.

Поки не було нового виклику, я вирішив трохи поспати. Вдалося лише дві години. Побачивши в телефоні повідомлення з завданням, я вилаявся. Знову хтось випустив зграю гримварів з темного виміру. І чому саме мені з ними знову пощастило? Терпіти не міг цих малих тварюк. Зовні схожі на зачуханого кота зі смітника, але з маленькими ріжками між вух і чорною шерстю, що сяє срібною аурою, вони були ще тими шкідниками. Гримварів випускали темні чаклуни, щоб поживитися чужою магією — через укуси ці страхіття витягували магічну енергію з людини, а потім передавали своєму хазяїну. Порожні гримвари були чорними, а ті, що нажерлися магії до відвалу, сяяли не гірше ліхтаря. Також вони вміли приховувати сяйво задля маскування — і випускали його лише під час полювання або ж коли поверталися до хазяїна. Гримвари постійно з’являлися і спричиняли купу проблем — лякали звичайних людей своїм сяйвом і ріжками, а також ранили магів. Місце укусу довго заживало і часто гноїлося, а маг на кілька тижнів міг випасти з життя — укуси гримварів отруювали їх і робили слабкими. Минулого тижня вже кілька мисливців через них постраждало. І ось знову.

Але нічого не зробиш, доведеться йти. Я майже на ходу закинув в себе булочку з кавою і сів в машину. Звірившись з координатами, попрямував до місця, де їх бачили востаннє — на старі склади, де ошивалися лише демони і всілякі маргінали. Зупинив машину неподалік від складів — проїхати на ній там було неможливо — і попрямував до першої будівлі, сподіваючись розправитися з дрібними капосниками швидко. Завдяки моїй спритності і хорошій реакції я вмів їх ловити майже без шкоди для себе, але це було ще тим завданнячком.

Зайшовши всередину, я відразу випустив магічну енергію, що сріблястими нитками огорнула мою долоню і зап’ястя, і лише тоді запалив над іншою долонею слабку світлову кулю. І одразу пожалкував, що не вимкнув звук на телефоні і приперся сюди.

В просторій кімнаті, заваленій уламками старих меблів і різноманітним сміттям, сиділо щонайменше десяток клятих гримварів. Вони кліпали своїми срібними очиськами, дивлячись на мене так, ніби зірвали джекпот.

— Та хто ж вас стільки призвав?.. — процідив крізь зуби, спостерігаючи за цим хижим натовпом.

Гримвари мені, звісно, не відповіли. Зате спалахнули як один і почали повільно наступати.

____________

Як думаєте, Рейн впорається з цими "котиками"?☺️