Розділ 1.4. Невдалий день

Ледь побачивши внутрішнім зором магію, я спочатку заклякла, а потім затремтіла так, ніби в мене влучили енергетичною кулею. В цьому символі відчувалося щось рідне, але жахливо спотворене — ніби мою магію щедро змішали з темною. І це жахливо лякало.

— Досить!

Я почула сердитий, схвильований крик Ебігейл над самим вухом, в ніс мені вдарив вишуканий аромат її парфумів — троянди з сандалом і бергамотом. І лише тоді я зрозуміла, що мене кудись тягнуть.

— Кассіє, отямся! — кричала Ебігейл, легенько плескаючи мене по щоках долонями, змоченими в холодній воді.

Я хотіла сказати їй, що я при тямі, що чую її, але язик не слухався, а очі вперто не хотіли розплющуватись.

— Відійди! — почувся суворий голос Ейдена.

— Не відійду! — репетувала Ебігейл, продовжуючи плескати мене по щоках. — Це все через тебе! Ти змусив її торкнутися того символу! Їй потрібен цілитель!

— Мені потрібно зчитати її спогад, щоб зрозуміти, що Кассія побачила! — кричав Ейден. — Інакше я не зможу їй допомогти.

— Я сама їй допоможу!

— Ебігейл Роуз Аланіс Мур! Не змушуй мене відтягати тебе силою. Чи ти хочеш, щоб я перекинув тебе через плече при всіх і виніс остудитися під дощ?

— Ти не посмієш!

Я нарешті опанувала себе і змогла розплющити очі. Не знаю, чи то крик Ебігейл на мене так подіяв, чи я просто відійшла від магічного впливу.

— Хотіла б я на це подивитися, — криво всміхнулася, дивлячись на розлючене обличчя Ебігейл, що сиділа на бильці мого крісла.

— О, нарешті! — Ебігейл рвучко мене обійняла. — Я так злякалася, люба… Що трапилось? Що ти побачила?

Я повільно видихнула і попросила води. Зробивши кілька ковтків, я розповіла про відчуття схожості до своєї магії.

— Але вона була спотворена, — додала, бачачи, як очі всіх присутніх витріщилися на мене. — Спотворена темрявою.

— Тобто все ж темна магія? — уточнив Ейден.

— Темна, з домішкою моєї. Але це дійсно портал. І саме він випустив магію з іншого світу. Настільки страшну і темну, що один погляд на неї змусив серця тих людей зупинитися.

У кімнаті запала тиша — така густа й тривожна, що здавалося, ніби її можна помацати руками. Всі дивилися на мене, не знаючи, що сказати. І від цього не ставало легше. Якщо вже глава Гільдії не знає, як реагувати і що робити, то це більш ніж серйозно.

— Дякую за твою допомогу, Кассіє, — коли Ейден заговорив, його голос звучав спокійно, але за цим вдаваним спокоєм ховалася тривога. Я бачила її в зморшці між його бровами, що від тривоги завжди здавалася глибшою. — Можеш їхати додому. Ебігейл тебе відвезе.

Ебігейл відразу сердито вперла руки в боки.

— Хочеш мене вигнати?

— Ця справа не стосується твоєї спеціалізації, Ебігейл. Я покликав тебе лише через Кассію.

— По-твоєму, я надто дурна, щоб допомогти?! — вишкірилася вона. — Це я казала, що символ є порталом, а ти мені не повірив! 

— Вибач за те, що не повірив, але наразі твоя допомога тут непотрібна. Краще відвези Кассію додому. Їй треба відпочити.

Я бачила, що Ебігейл має намір продовжити сперечатися, тому підвелася з крісла і, взявши її під руку, потягнула надвір. Вона лише сердито похитала головою, але заперечувати не стала. Відвезла мене додому, зробила цілющого чаю і здоровенний бутерброд з булочкою, копченою куркою, сиром і помідором.

— Поїж, відпочинь. В Гільдію сьогодні не приходь. Артефакти зачекають. Якщо щось буде потрібно — телефонуй.

— Звісно. Дякую, Еббі.

— Ой, та! — вона скуйовдила мені волосся, ховаючи за цим жестом своє збентеження. Ебігейл не любила показувати слабкість, а від тепла, з яким я до неї тягнулася, вона почувалася слабкою і вразливою. Ебігейл була сильною жінкою, яку не ламали життєві незгоди. А ось Еббі була вразливою і могла годинами плакати через біль, що накопичився всередині. І коли я так її називала, вона завжди трохи губилася. — Відпочивай, Кассі.

Вона пішла, а я поїла і вляглася спати. Мій дар мене сьогодні надто виснажив, більше, ніж зазвичай. Проспавши майже до самого вечора, я вилізла з ліжка лише відчувши страшенний голод. Приготувавши нашвидкуруч омлет і салат, я повечеряла і тепер не знала, що робити. Спати не хотілося. Сидіти без діла теж. Може, завершити цей невдалий день в барі? А що, непогана ідея.

Вдягнувшись, я вийшла на вулицю. Дощ вже припинився, лише свіжий аромат, численні калюжі й похмуре небо нагадували про нього. Проходячи крізь площу, оточену по колу мостом з арками, я на мить зупинилася. Шкіру дивно поколювало, ніби її ледь торкалися магічною енергією. В ту ж мить небо розрізало двома блискавками, між якими я побачила обриси темного, моторошного замку з високими вежами. Я кліпнула очима й примружилася, намагаючись розгледіти замок краще, але він зник так само швидко, як і з’явився.

Я озирнулася. Площею ходили люди, як чарівники, так і звичайні. Але жоден з них не звернув уваги на замок в небі. Невже мені привиділося? Мабуть, що так. Я перевтомилася сьогодні, спала довго, тож все може бути. Я вже збиралася піти далі, коли над самим вухом прошелестів тихий, до болю знайомий голос невідомої жінки, що вперто мене переслідував останні кілька років:

— Знайди його…

— Кого — його? — так само тихо спитала я, сподіваючись, що не схожа на міську божевільну, розмовляючи сама з собою.

Але відповіддю мені була лише тиша.