Розділ 1.2. Невдалий день

— Чого стоїш, Кассіє? Подобається під дощем мокнути? Чи хочеш, щоб звичайні люди побачили, як ти чаклуєш?

Рейн відверто знущався наді мною, але зараз він був моїм єдиним шансом потрапити до будинку вчасно. Що б між нами не було, а до справ гільдії він відноситься серйозно. Аж надто серйозно!

Я відчинила дверцята машини і, навіть не обтрусивши бруд з черевиків, плюхнулася на пасажирське сидіння.

— Знову на мене наскаржишся? — буркнула, дивлячись на нього з-під лоба.

— Якби хотів наскаржитись, то дозволив би тобі використати магію, — його губи розтягнулися в противній, зухвалій усмішці. Самовдоволений ідіот! До біса правильний! Ненавиджу!

— Та ти просто злякався наслідків мого прокляття!

— Я просто не хотів псувати собі день, розбираючись з ним, — продовжуючи усміхатись, відповів він. Так би й стерла цю кляту усмішку! Магією!

— Тому вирішив зіпсувати його мені, обливши водою з калюжі?

— Вибач, я ненавмисно, — Рейн мені весело підморгнув.

Звісно, ненавмисно! Аякже! Бреши більше! Впевнена, він саме навмисно це й зробив, помітивши, що я одна стою на зупинці.

— Спробую повірити, — відповіла уїдливо, щоб він вже точно не сумнівався — я геть йому не повірила.

— Куди прямуєш з самого ранку? Магічні справи? Чи особисті?

— Дурна я чи що в такий час по особистих справах кудись їхати?

— Мені треба відповідати на це питання чи сама здогадаєшся, що я думаю про рівень твого інтелекту? — реготнув Рейн, продовжуючи наді мною знущатись.

Сил терпіти його в мене вже не було і я, наплювавши на здоровий глузд, вже відкрила двері, але Рейн схопив мене за руку.

— Точно, дурна! — похитав він головою. — Заспокойся вже. І кажи, куди тебе відвезти?

Я мовчки показала Рейну повідомлення від Ебігейл. Він важко зітхнув і нарешті завів двигун і від’їхав від зупинки.

— Я тільки звідти повернувся. Жахливий випадок. Але демонічних істот там немає.

— А що є? Що трапилось? — в мені ввімкнувся професійний інтерес.

Рейн повернув в провулок і виїхав на дорогу, що вела на околицю міста.

— Пара років п’ятдесяти, померли сидячи на дивані, з виразом жаху на обличчі. Будинок непошкоджений, слідів боротьби чи крадіжки немає. Лише дивний символ на стіні, на який вони дивилися. Мабуть, через нього тебе покликали.

— Ті люди були магами?

— Так, але не практикуючими. Жили звичайним життям.

Але магія все ж їх наздогнала — подумала я. Так завжди буває: скільки від магії не біжи, вона тебе наздожене. Мої батьки мріяли про нормальне життя, але в них не вийшло. Коли маєш рідкісний дар, тобі просто не дозволять його змарнувати. А от захистити тебе Гільдія не завжди може. Батьки загинули, вивчаючи сліди темної магії в артефактах одного чаклуна. А я залишилася з бабусею, яка згодом почала сильно хворіти. Тепер я сама. І я не мрію про звичайне життя. Я мрію не повторити сумну долю батьків.

Коли ми під’їхали до потрібного мені будинку, дощ стояв майже стіною. Я ледь бачила світ за його завісою і вилазити з теплої і затишною машини мені зовсім не хотілося. Я була готова терпіти навіть присутність Рейна, аби тільки не лізти під цей клятий дощ.

— Виходь. — Рейн заглушив двигун і подивився на мене. — Я не буду тут вічно стояти. 

Я зітхнула. Доведеться просити його про допомогу. А так не хотілося!

— В тебе є парасолька?

— Є, але мені вона теж потрібна.

Я повільно видихнула. Невже він не може просто довести мене до будинку? Я вже збиралася йому це сказати, коли Рейн комусь зателефонував.

— Ебігейл, я привіз твоє нещастя. Забери її, бо вона без парасольки.

В мене аж руки свербіли його чимось пристукнути! І я б пристукнула, але під руками нічого не було. Тому я просто сердито скривилася і відвернулася до вікна, аби тільки не дивитися на самовдоволене обличчя цього недоумка!

Вже за кілька хвилин дверцята відчинилися і переді мною стояла Ебігейл зі своєю великою бордовою парасолькою з орхідеями. І незмінним сердитим виразом обличчя, яким вона мене завжди зустрічала, коли я запізнювалася.

— Я вже думала, тебе десь змило дощем, — пробурчала вона, відступаючи, щоб я могла вийти.

— Не дочекаєшся, — буркнула я і добряче стукнула Рейну дверцятами на прощання. Буде знати, як мене бісити.

— Ото ж бо й воно, що дочекатися тебе майже неможливо!

Незважаючи на бурчання, Ебігейл підхопила мене під руку і притиснула до себе поближче, щоб мене не залило дощем, поки ми дійдемо до будинку. Я на неї не злилася. Вона була єдиною близькою людиною мені — мамина подруга, яка не кинула мене і підтримувала весь цей час, ніби я була їй рідною дочкою. Своїх дітей Ебігейл не мала і хоч мені завжди було цікаво чому, але розпитувати я не наважувалася.

Ледь ми переступили поріг будинку, як Ебігейл потягнула мене до вітальні. І те, що я там побачила, мені дуже не сподобалось.