РОЗДІЛ 25. ГОЛОСИ

День круглого столу настав раніше, ніж Ніка була готова це визнати.

Актова зала Ґрінвуду виглядала так само урочисто, як і завжди, але тепер у цій урочистості з’явилися нові правила. Стільці стояли рівними рядами, на сцені — довгий стіл із мікрофонами, а біля входу чергували охоронці, надто уважні, щоб це здавалося випадковістю. Преса сиділа окремо — з блокнотами й поглядами, у яких читалося очікування не діалогу, а вибуху.

Ніка вийшла на сцену не першою і не останньою. Вона не прагнула центру уваги, але зал притих саме в ту мить, коли вона сіла за стіл. Вона відчула це шкірою — тишу, наповнену напругою, страхом і надією водночас.

Мел сиділа в залі, стискаючи пальці так, що побіліли кісточки. Артем — у другому ряду, нерухомий, з поглядом, який не відпускав Ніку ні на мить. Марко стояв збоку, біля колони, ніби навмисно не хотів бути частиною сцени, але був готовий втрутитися будь-якої секунди.

Першими говорили представники школи. Слова були правильні, відполіровані, безпечні. Вони визнавали окремі порушення, говорили про складний період і необхідність реформ. Ніка слухала уважно, не перебиваючи, але з кожною хвилиною відчувала: за цими фразами знову ховається спроба звести все до мінімуму.

Коли їй дали слово, вона не одразу заговорила. Вона підвелася повільно, даючи собі час вдихнути.

— Я не тут, щоб зруйнувати академію, — почала вона рівним голосом. — Я тут, бо вона вже давно руйнує тих, хто не вписується в її ідеальний образ.

У залі хтось кашлянув, хтось нервово пересунувся на стільці. Ніка говорила далі, не підвищуючи голосу, але кожне її речення лягало важко, мов камінь. Вона говорила про стипендіатів, які зникали без пояснень. Про тиск, замаскований під традиції. Про страх, який змушував мовчати навіть тих, хто знав правду.

Потім почали говорити інші. Спочатку невпевнено — одна дівчина. Потім хлопець із молодших курсів. Їхні голоси тремтіли, але вони звучали. І з кожною новою історією зал змінювався: напруга ставала щільнішою, мов повітря перед грозою.

Коли слово взяв Артем, це стало переломним моментом. Він говорив не як спадкоємець впливової родини, а як людина, яка довго була частиною проблеми. Він визнав власну провину — і саме це зробило його слова небезпечними для системи. Бо система може пережити напад. Але не щире каяття зсередини.

Марко не виступав офіційно. Та коли один із членів ради спробував знецінити почуте, він підвівся й холодно сказав:

— Якщо ви зараз зведете це до емоцій, ви лише підтвердите кожне її слово. І знову сів. Цього було достатньо.

Коли захід закінчився, зал уже не був тим самим. Люди виходили повільно, ніби несли із собою щось крихке й важливе. Ніку накрила хвиля втоми, але під нею було інше — полегшення. Вона зробила все, що могла.

На сходах її наздогнала Мел і мовчки обійняла. Артем підійшов трохи пізніше — обережно, ніби боявся порушити мить.

— Тепер вони не зможуть сказати, що це голос однієї людини, — сказав він.

Ніка кивнула.

— Це більше не мій голос. Це наш.

І в цю мить вона зрозуміла: що б не сталося далі, Ґрінвуд уже не зможе повернутися назад. Бо коли голоси зливаються в один, тиша втрачає силу.

Після круглого столу Ґрінвуд перестав удавати, що нічого не сталося.

Наступного ранку в академії з’явилися люди, яких раніше тут не бачили: аудитори, представники міністерства, психологи з незалежних організацій. Їхня присутність була мовчазним вироком — не остаточним, але неминучим. Стіни, що роками зберігали чужі таємниці, тепер мусили слухати.

Ніка спостерігала за цим відсторонено, ніби дивилася на власне життя збоку. Вона розуміла: тепер події рухаються за інерцією, і зупинити їх неможливо. Але водночас прийшло інше усвідомлення — боротьба, яка була її особистою, стала процесом, де вона вже не центр. І це дивним чином заспокоювало.

Марка й Артема позбавили будь-яких неформальних привілеїв: статусів, доступу до внутрішніх структур, участі в студентських радах, програмах лідерства, закритих курсах. Уперше вони стали просто студентами — без захисту, без тіні влади за спиною.

Їм дозволили залишитися. Врахували їхній вік, те, що обидва рано залишилися без реального батьківського нагляду. Врахували й те, як довго керівництво академії обирало рейтинг замість роботи з психологами. І, зрештою, — їхнє каяття.

— Це не милість, — холодно сказала представниця ради. — Це шанс. Не лише для вас. Для школи теж. Подивимося, чи можливі зміни не тільки на словах.

Марко з’явився в бібліотеці ближче до вечора. Він виглядав втомленим, але зібраним.

— Мого батька викликали на розмову, — сказав він без вступу. — Уперше не як спонсора. Як свідка.

Ніка уважно подивилася на нього.

— І що ти відчуваєш?

— Полегшення, — після паузи відповів він. — І страх.

— Це і є свобода, — тихо сказала вона.

У коридорах ламалися старі союзи. Ті, хто ще вчора був недоторканним, раптом втрачали впевненість. Хтось поспіхом видаляв пости. Хтось перекладав відповідальність. Маски спадали — не лише з адміністрації, а й з учнів, які мовчки підтримували неписані правила.

Артем знайшов Ніку пізно ввечері, коли вона збирала речі з шафки.

— Є рішення, — сказав він. — Дирекцію змінюють. Частину ради — теж. Академію тимчасово передають під зовнішнє управління.

Він дивився на неї уважно, ніби намагаючись зрозуміти, чи це радість, чи ще один тягар.

— Це добре, — відповіла Ніка.

Вона вийшла на подвір’я. Ніч була холодна, але чиста. Гори темніли на горизонті, мов мовчазні свідки всього, що сталося. Вперше за довгий час Ніка дозволила собі просто стояти й дихати, не думаючи про наступний крок.

Поруч з’явився Артем. Він не торкався її — лише стояв.

— Я боюся, — раптом сказав він. — Не за академію. За нас. Коли все закінчиться… що залишиться?

Ніка довго дивилася на нього.

— Залишиться хлопець і дівчина, — відповіла вона. — Без статусу. Без страху. Віч-на-віч.