РОЗДІЛ 22. КОГО ВОНА ПОКОХАЛА

Після публікації Ґрінвуд завмер. Не вибухнув — затаїв подих.

Адміністрація мовчала вже другу добу. Викладачі поводилися так, ніби ходили по тонкому льоду. Учні розділилися на табори — ті, хто раптом заговорив, і ті, хто ще вчора сміявся з чуток, а сьогодні боявся, що їхні імена з’являться наступними.

Ніка сиділа на сходах за старим корпусом — там, де майже ніхто не ходив. Вперше за довгий час вона була сама. Її не трусило, її не лякали наслідки, але серце було важким.

Кроки вона впізнала одразу.

— Ти знову тікаєш сюди, — сказав Артем.

Він сів поруч, не торкаючись. Між ними залишився простір — не відстань, а вибір.

— Я не тікаю, — відповіла Ніка. — Я думаю.

— Про що?

Вона мовчала довше, ніж зазвичай.

— Про те, що буде далі. Коли все це закінчиться… якщо закінчиться.

Артем подивився на неї уважно. Без усмішки. Без гри.

— Я знаю, що ти не зупинишся.

— А ти? — вона повернула голову. — Ти справді готовий піти проти всього, що тебе зробило тим, ким ти є?

Він видихнув.

— Я вже пішов. У той момент, коли встав у кабінеті директора. Просто тоді я ще не знав, заради чого.

— А тепер?

— Тепер знаю.

Він подивився їй прямо в очі.

— Щоб захистити одну сміливу дівчину.

Ніка опустила погляд. Це було небезпечно — чути такі слова саме зараз. Коли вона втомлена. Коли світ тисне.

— Артеме… — почала вона.

— Почекай, — тихо зупинив він. Я просто хочу, щоб ти знала, я не герой, я дуже боявся, я мовчав, але я вчуся бути іншим. І якщо ти колись опинишся в біді, то я буду поруч. Навіть якщо ти не вибереш мене.

Він підвівся і пішов, залишивши після себе тишу, яка боліла більше за крик.

День минав в тиші, й напрузі що укутувала весь Ґрінвуд. Марко підійшов і сів ближче, ніж Артем. Занадто близько. Його присутність завжди була іншою — як буря, яка не питає дозволу.

— Ти знову все взяла на себе, — сказав він. — І знову забула, що тобі не обов’язково бути одній.

— Я не одна, — спокійно відповіла Ніка.

— Але ти завжди вибираєш бій, — його голос знизився. — А не людину.

Вона подивилася на нього довго.

— Ні, Марку. Я вибираю цінності. І якщо людина поруч із ними — я залишаюся. Якщо ні — йду.

— А я? — тихо спитав він.

Це було чесне питання. Вперше — без самовпевненості.

— Ти змінився, — сказала Ніка. — І я це бачу. Але ти хочеш перемогти систему. Артем — хоче її зламати. А я хочу, щоб після цього хтось вижив.

Марко стиснув щелепи.

— Ти вже зробила вибір?

Вона встала.

— Так. Вже кілька днів.

Тієї ж ночі Ґрінвуд отримав новий удар. Офіційне розслідування. Державна комісія. Запити. Документи. І поруч з ім’ям Ніки Гриневич у списку свідків стояло ім’я Артема Абрамова. Не анонімно. Не напівправдою. А відкрито.

Він написав їй лише одне повідомлення:
Тепер ти не одна. Навіть якщо весь світ проти.

Ніка дивилася на екран і відчула, як щось усередині нарешті стає на місце. Кохання — це не той, хто кричить голосніше. І не той, хто сильніший. Це той, хто встає поруч із тобою, коли це коштує всього.

І цього разу вона знала відповідь.