РОЗДІЛ 19. ВИБАЧЕННЯ, ЯКЕ ВАЖЛИВО ПРИЙНЯТИ

Після розмови з директором Ґрінвуд став іншим. Не гучнішим — навпаки, підозріло тихим. Учні більше не шепотілися відкрито, але дивилися довше. Ніби намагалися зрозуміти, хто тепер має право говорити першим.

Артем сидів на лавці біля старого корпусу. Листя падало повільно, майже всі дерева скинули свій тягар. Він уперше не ховався і не поспішав. Усередині було боляче — але ясно.

— Можна? — пролунав знайомий голос.

Ніка стояла за кілька кроків. Без звичної впевненості. Без захисту з іронії.

— Можна, — кивнув Артем.

Вона сіла поруч, залишивши між ними відстань.

— Я не розумію, навіщо ви це робили, — сказала вона тихо.

— Я довго думав… — відповів він. — І зрозумів, що жодне виправдання цього не змінить.

Вона мовчала.

— Я бачив, як через те, що ми робили, їм ставало важко дихати тут. Ми виживали їх — не лише силою, як ти думаєш. Це була крайня міра. Морального тиску часто вистачало. Я не пишаюся цим. Але тоді мені здавалося, що я так захищаю академію.

— Це жорстоко, — тихо сказала Ніка. — Захист не завжди означає насильство.

Артем кивнув, відвів погляд у землю й заговорив далі, не дивлячись на неї — ніби не був упевнений, чи вона досі слухає.

— Для моїх батьків я завжди був радше проблемою, ніж сином. У них ніколи не було на мене часу. Поговорити. Вислухати. Просто бути поруч. Тож вони відкупилися — віддали мене в академію, думаючи, що з мене тут зроблять когось. Насправді їм було байдуже, ким саме. Головне — щоб не заважав.

Я швидко зрозумів, що тут я теж нікому не потрібен. І почав робити єдине, що працювало — привертати увагу. Бійки. Конфлікти. Порушення правил. У мене навіть була заборонена зброя — дурний, відчайдушний крик про допомогу. Я створював проблеми, сподіваючись, що хоча б це змусить батьків мене почути.

Потім з’явився Марко. Єдина людина, поруч з якою я не почувався сам.

Директор карав нас виправними роботами, штрафами, які для наших сімей були дрібницею. Йому набридло. Він викликав нас і запропонував угоду. Без погроз. Але кожне слово різало гостріше за ніж.

Він сказав прямо: ми можемо й далі бунтувати й ламати правила. А можемо здобути владу тут, усередині школи, не порушуючи зовнішнього порядку. Стипендіати — еліта на папері, але не в реальності. Якщо ми вирішуватимемо питання з ними так, як вважатимемо за потрібне, — він заплющить очі. Без скандалів. Без розголосу. Він нас прикриє.

Йому не потрібна була справедливість. Йому був потрібен рейтинг.

Ґрінвуд мав залишатися найзаможнішою й найвпливовішою академією. Місцем для обраних. Порядок — не через правила, а через страх і ієрархію. А ми з Марком стали тими, хто цей порядок забезпечував.

Тоді я зрозумів: це був не вибір між добром і злом. Це був вибір між бути ніким — або стати частиною системи, яка пожирає слабших.

Він підвів очі.
— І з тобою я робив те саме. Пробач мені.

Це було просто. Без виправдань. І від того — ще важче.

Ніка заплющила очі.
— Я не можу сказати “все гаразд”. Бо не гаразд.

— Я знаю.

— Але… — вона видихнула. — Я бачу, що ти зрозумів. І це важливо.

Вона подивилася на нього.
— Я приймаю твоє вибачення. Не як кінець. Як початок.

Артем ковтнув.
— Дякую.

Він пішов першим. Не озирнувся.

Ніці було важко уявити, як, маючи батьків, можна залишатися таким самотнім. Їй було шкода Артема — але це не змінювало того, що вони наробили.

Вона вирішила дати можливість висловитися Маркові. Він мовчав довго. А потім сказав:

— Я не знаю, з чого почати, — сказав нарешті. — Але я не хочу, щоб ти думала, що я тиран.

— Тоді говори, — відповіла вона.

— Я був упевнений, що сила — це контроль. Що якщо тримати все в руках, нічого не зламається, — він гірко усміхнувся. — А зламалося все.

Він дивився їй просто в очі.
— Я шкодую. Не тому, що нас викрили. А тому, що я бачу, ким міг стати… і ким став.

— Ти зробив людям боляче, — сказала Ніка прямо. — І мені теж.

— Я знаю, — Марко стиснув кулаки. — Якщо ти скажеш, що не можеш мене пробачити — я прийму це.

Вона дивилася на нього довго. Вперше — без страху й без захоплення. Просто як на людину.

— Пробачення — це не амністія, — сказала вона. — Це шанс. І не всі його заслуговують.

Марко затамував подих.

— Я дам тобі шанс, — сказала Ніка. — Але лише якщо ти доведеш, що зміни — це не слова.

Його плечі опустилися.
— Я зроблю все.

— Не для мене, — твердо сказала вона. — Для тих, кого ти зламав.

Він кивнув. Повільно. Це було прийняття поразки — і початку.

Мел з’явилася, як завжди, вчасно.
— Ну що? — склала руки. — Школа ще не згоріла?

— Ні, — втомлено всміхнулася Ніка. — Але вона вже не така, як була.

— Це добре, — кивнула Мел. — Старий Ґрінвуд був токсичним.

Ніка підвелася.
— Я більше не хочу вибирати між ними. Я хочу відпочинку.

Мел усміхнулася.
— Нарешті.

Але Ніка знала: попереду ще не мир. Попереду — скандал. Публічний. Болісний. І цього разу школа піде проти неї.