РОЗДІЛ 18. ПРАВДА ПРО ЇХНЮ ЖОРСТОКІСТЬ

Ніка повернулась у Ґрінвуд у понеділок зранку. Без гучних появ. Без повідомлень. Просто зайшла на територію школи — і відчула, як простір зреагував. Погляди. Пауза в розмовах. Хтось видихнув, хтось насторожився.

Мел чекала біля входу до головного корпусу.

— Я знала, — сказала вона замість привітання і міцно обійняла Ніку. — Але ще раз зникнеш на так довго — й не повідомиш де ти, й що з тобою, я тебе придушу.

— Пробач, — тихо сказала Ніка. — Мені треба було…

— Заспокоїтися, й все обдумати, — закінчила Мел. — Я знаю. Але тепер слухай уважно. Бо те, що я дізналась… тобі не сподобається.

Вони сіли в кутку бібліотеки, подалі від вух. Мел нахилилась ближче.

— Ти ж знаєш, що до тебе в Ґрінвуді були інші стипендіати?

Ніка кивнула.
— Чула. Але жоден не затримався.

— Саме так, — Мел стисла губи. — І це не збіг.

Ніка відчула, як по спині пробіг холод.
— Що ти маєш на увазі?

Мел дістала телефон і показала збережені повідомлення, скріншоти, старі пости.
— Марко й Артем. Не завжди разом, але… системно. Тиск. Ігнор. Приниження. Маніпуляції з викладачами. Скарги медсестри на систематичні побої стипендіатів, хоча самі стипендіати не скаржилися на них за це, але було очевидно що це робили вони.

— Навіщо? — прошепотіла Ніка.

— Бо Ґрінвуд мав залишатися чистим. Без тих, хто ганьбить честь школи.

Ніка закрила очі. У спогадах спливли дрібниці: холодні усмішки, випадкові підніжки, дивні перевірки.

— А ти? — тихо спитала вона. — Ти знала раніше?

Мел кивнула.
— Моя двоюрідна сестра була стипендіаткою. Вона пішла з Ґрінвуду з тривожними атаками й нульовою вірою в себе. А вони… — Мел видихнула. — Вони навіть не пам’ятають її імені. Ніка відчула, як щось у ній ламається. Але не так, як раніше. Цього разу — твердішає. Того ж дня її викликали до директора. І цього разу — не одну. Марко й Артем уже були там.

— Сідайте, — сказав директор. — Розмова буде неприємна.

На столі лежала папка. Товста.

— До мене звернувся батьківський комітет, — продовжив він. — І незалежний освітній нагляд. Питання стосуються… чому стипендіати уходили з школи.

Марко напружився.
— Це наклеп.

— Це свідчення, — директор відкрив папку. — І їх багато.

Артем мовчав. Його обличчя стало кам’яним.

— Я хочу почути правду, — сказав директор. — Тут. І зараз.

Ніка повільно підвелася.
— Я хочу сказати.

Він кивнув.

— Я прийшла в Ґрінвуд не за війною, — її голос тремтів, але не зривався. — Але тепер я знаю: те, що ви називали порядком, було жорстокістю. І те, що ви робили раніше — зламало людей.

Марко різко підвів голову.
— Ми нікого не змушували йти.

— Ви створювали умови, — відповіла Ніка. — Де залишатися було неможливо.

Артем нарешті заговорив:
— Ми захищали школу, в нас найвищий рейтинг з навчання серед всіх впливових шкіл в окрузі.

— Ні, — Ніка подивилась йому в очі. — Ви захищали свою владу.

Тиша була важкою.

— Чому ти не пішла? — тихо спитав Марко.

— Бо я не хочу тікати, — відповіла вона. — Я хочу, щоб ви подивилися на себе без виправдань.

Директор закрив папку.
— Проект заморожено. Тимчасово. Подальше рішення — після розслідування.

Марко стиснув кулаки.
— І що з нами?

— З вами, — директор підвівся, — буде те, що заслужили.

Вийшовши з кабінету, вони зупинилися в коридорі. Ніхто не говорив першим.

— Ти знала, — нарешті сказав Артем. Це було не питання.

— Тепер — так, — відповіла Ніка. — І я не можу це ігнорувати.

Марко опустив погляд.
— Ми були дітьми.

— Я теж дитина, — сказала вона. — Але це не виправдання.

Мел чекала наприкінці коридору. Коли Ніка підійшла, вона лише кивнула — мовляв, я поруч.

— Це ще не кінець… — тихо сказав Артем.

— так, — відповіла Ніка. — Тепер почнеться найважче.

Бо правда вже вийшла назовні. І наступним кроком стане вибір — не серця, а совісті.