РОЗДІЛ 17. НІКА ТІКАЄ ВІД ОБОХ

Ніка не прийшла на заняття наступного дня. У Ґрінвуді це помітили швидше, ніж зазвичай. Її місце в аудиторії залишалося порожнім. Телефон мовчав. Повідомлення від Мел — без відповіді.

— Вона просто взяла паузу, — сказав собі Артем. Але відчуття тривоги не відпускало.

Марко був мовчазним, навіть занадто.

— Ти їй писав? — нарешті запитав Артем.

— Ні, — коротко відповів Марко.

— Чому?

Марко стиснув зуби.
— Бо якщо напишу — вона зникне, і що буде далі.

Ніка тим часом стояла на автобусній зупинці за межами академії. Рюкзак, куртка, навушники без музики. Карпати тягнулися попереду, мов обіцянка тиші. Вона не тікала через навчання, друзів, навіть коли вона залишилася одна після тієї аварії, де мама та сестра загинули залишивши її одну. Вона тікала від вибору який стояв перед нею.

Телефон завібрував.
Мел.

Ти де?
Скажи хоч щось, інакше я піду на твої пошуки сама.

Ніка усміхнулась сумно й відповіла:

Мені потрібно подихати. Я повернуся. Обіцяю.

Автобус рушив. Вперше за довгий час поруч не було ні статусів, ні поглядів, ні очікувань. Лише дорога й думки, які вона не дозволяла собі раніше. Марко — як вогонь. Яскравий. Небезпечний. Здатний зігріти — і спалити. Артем — як лід. Стриманий. Глибокий. Той, хто тримає, але може заморозити. А де в цьому вона? Ніка зупинилась у маленькому гостьовому будинку біля гір. Дерев’яні стіни, запах чаю, тиша без Wi-Fi. Саме те, що було потрібно.

Вона писала в блокноті. Вперше — не для оцінок. Для себе.

Я не хочу бути причиною війни між друзями.
Я не хочу бути в центрі уваги.
Я хочу, щоб мене покохали справжньою, не через інтерес супротивника.

Тим часом у Ґрінвуді почався хаос.

— Якщо вона не повернеться, — сказав директор, дивлячись на Марка й Артема, — грант згорить. Разом із репутацією академії.

— Ми її знайдемо, — холодно сказав Артем.

— Разом, — додав Марко, дивлячись йому прямо в очі. — Чи ти знову зробиш усе по-своєму?

Артем затримав погляд.
— Разом.

Це було вперше за дні, коли вони не сперечались.

Мел стояла осторонь, схрестивши руки.
— Якщо ви на неї будете тиснути ще раз — я особисто вас знищу. Інформаційно. Юридично. Морально.

— Ми не хочемо їй зашкодити, — сказав Марко тихо.

— Тоді навчіться не тягнути кожен у свій бік, — відрізала вона.

Увечері Ніка сиділа на ґанку гостьового будинку, загорнувшись у плед. Гори темніли, небо було всіяне зірками. Телефон знову завібрував. Невідомий номер.

Я не прошу повернутися заради мене. Я прошу — заради себе. Ми поруч. Артем.

За хвилину — ще одне повідомлення.

Я не вмію писати красиво. Але якщо ти не повернешся — я буду переживати. Марко.

Ніка закрила очі. Вперше вона відчула, що рада їм обом. Вперше вони проявили терплячість, та чекали коли вона сама буде готова до їх зустрічі. І саме це змусило її серце боліти сильніше. Вона знала: втеча не може тривати вічно. Бо правда все одно наздожене. І коли вона повернеться — Ґрінвуд уже не буде таким, як раніше.